Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
— Бодай я скис, жодного більш не приготую, — пробурчав старий негр, повертаючись, щоб іти.
— Ану ходи до мене, коку; давай сюди свої щипці; а тепер з'їж шматочок цього біфштекса і скажи, як ти гадаєш — чи він приготований як належить? Бери, я сказав, — і він простягнув негрові щипці. — Бери і скуштуй.
Поплямкавши зморщеними губами, старий кок пробурмотів:
— Смачнішого біфштекса в житті не їв; аж тане в роті.
— Коку, — мовив Стабб, знову широко розставивши ноги, — ти до якої церкви належиш?
— Якось проходив біля церкви в Кейптауні, — похмуро відповів старий.
— Ти раз у житті пройшов біля святої церкви в Кейптауні і підслухав, як святий отець звертається до пастви: «Любі брати мої…» Атож, так воно й було, коку! І після цього ти приходиш сюди і кажеш мені таку страшну брехню, га? Куди ти, по-твоєму, потрапиш, коку?
— До свого ліжка, і дуже скоро, — пробурчав той, відвернувшись.
— Стій! Ану сюди! Я маю на увазі, коли помреш, коку. Це страшне питання, коку. Що ти на це скажеш?
— Коли цей старий негр помре, — повільно проказав старий, і вся його поведінка і тон раптом змінилися, — він сам нікуди не піде; святий янгол прийде і візьме його.
— Візьме? Як? У кареті четвернею, як узяли Ілію? І куди він тебе візьме?
— Отуди, — мовив Фліс, здіймаючи щипці в себе над головою, і урочисто вказав ними вгору.
— Еге, то ти гадаєш, коку, що втрапиш на самий топ нашої грот-щогли, коли помреш? А ти хіба не знаєш такого — що вище залізеш, то більше змерзнеш? На грот-щоглу, ти диви!
— Я такого не казав, — знову спохмурнівши, відповів Фліс.
— Ти сказав — «отуди», хіба ні? Ти подивися, куди ти щипцями вказуєш. Чи, може, ти хочеш пролізти на небо задарма? Ні, ні, коку, ти туди не залізеш інакше, як по вантах. Річ марудна, та інакше не піде. Але ж ми іще не на небі. Покинь свої щипці, коку, і слухай мою команду. Ти слухаєш? Тримай капелюха в руці, а другу руку — проти серця, коли слухаєш мою команду, коку. Що? Отут у тебе серце? Тут у тебе шлунок, старий! Вище, вище — отак, — тепер годиться. Тримай руку тут і слухай мене уважно.
— Слухаю вас уважно, — мовив старий негр, тримаючи обидві руки там, де йому звеліли, і безпорадно хитаючи сивою головою, наче намагався водночас виставити вперед обидва вуха.
— Бачиш, коку, твій біфштекс був такий поганий, що я мусив скоріше прибрати його з очей; ти це второпав чи ні? А надалі, коли готуватимеш китовий біфштекс мені до столу, отут на кабестані, я скажу тобі, що треба зробити, аби не зіпсувати його. Тримай біфштекс в одній руці, а другою покажи йому вуглину; а потім подавай до столу, чуєш? А завтра, коку, коли ми будемо розтинати цю рибину, станеш поруч і відріжеш кінчики бічних плавців; ти їх засолиш. А щодо хвостових плавців, їх замаринуєш. Тепер можеш іти.
Проте Фліс не пройшов і трьох кроків, коли Стабб покликав його знову:
— Коку, завтра зробиш мені котлети до вечері, на нічну вахту. Чуєш? Ну, тоді відчалюй. Агов! Стоп! Треба вклонитися, перед тим як іти. Стій знову! Не забудь, на сніданок — китові відбивні.
— Боже ж мій, краще б кит його з'їв, а не він кита. Бодай я скис, нема такої акули, як масса Стабб, — промимрив старий, ідучи геть; і з цим мудрим зауваженням він пошкандибав до свого ліжка.
Розділ 65
Кит як страва
Те, що смертна людина може вживати м'ясо того створіння, яке дає поживу і її лампі, і їсти його, як Стабб, при його ж власному світлі, здається настільки дивним, що для пояснення цього факту потрібно звернутися до історії і філософії.
Історичні пам'ятки свідчать, що три століття тому язик справжнього кита вважався у Франції вишуканою стравою і коштував дуже дорого. Також відомо, що за часів Генріха VII один придворний кухар отримав чималу винагороду за те, що винайшов чудову приправу до бурого дельфіна, котрий, як ви пам'ятаєте, належить до родини китових. Слід зауважити, що м'ясо бурого дельфіна і нині вважається дуже смачним. Його готують у вигляді відбивних завбільшки з більярдну кулю, тушать зі спеціями, і в готовому вигляді воно нагадує телячі битки або м'ясо черепахи. У давнину ці відбивні особливо полюбляли ченці Данфермлайна[253]. Вони отримували великий дельфінячий грант від корони.
Власне, серед китобоїв китове м'ясо вважалося б чудовою стравою, якби його не було так багато; та коли перед вами м'ясний пиріг у сто футів завдовжки, апетит зникає. За наших днів лише безпристрасні моряки на кшталт Стабба згодні поласувати китовим м'ясом; а от, наприклад, ескімоси не такі перебірливі. Усім відомо, що вони харчуються китовим м'ясом, та ще й збирають і зберігають багатий врожай високоякісного китового лою. Один із найвидатніших ескімоських лікарів на ім'я Зогранда стверджує, що китовий лій — найкорисніша страва для немовлят. А це нагадує мені про тих англійців, які з нещасного випадку були покинуті китобійним кораблем у Гренландії і прожили там кілька місяців, харчуючись шматками напівпротухлого китового м'яса, що лишилися на березі після витоплювання лою. Голландські китобої називають ці шматки «млинцями», та вони й справді на них схожі, — такі ж коричневі і хрусткі, а пахнуть як свіжі млинці в амстердамських господинь, і взагалі з вигляду такі апетитні, що навіть дуже помірковані їдці, не знаючи, що це таке, залюбки ними б поласували.
Ще більше знижує смакові якості китового м'яса, як страви цивілізованих людей, його жирність. Кит — це велетенський призовий бик моря, надто жирний, щоб бути смачним. Погляньте хоча б на його горб, який міг би бути таким самим делікатесом, що й бізоновий (котрий, до речі, смакує просто чудово), коли б він не був просто великою пірамідою із самого сала. Або, наприклад, спермацет; який він ніжний і драглистий, мов напівпрозора біла м'якоть кокосового горіха на третій місяць достигання; і все ж він занадто жирний, щоб замінити коров'яче масло. Утім, багато хто з китобоїв звикає їсти його, розмочивши в ньому, наприклад, шматок галети. Під час витоплювання матроси нічної вахти, буває, опускають галети в бочки зі спермацетом і просочують їх запашним жиром. Я теж нерідко влаштовував собі отаку розкішну вечерю.
Чудовою стравою вважаються мізки молодого кашалота. Його череп обережно розколюють сокирою і витягають з нього
