Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
Мені здається, це свідчить про переваги, які дають життєва сила, товсті стіни і внутрішній простір. О людино! Твори себе за образом кита! Зберігай і ти своє тепло серед криги. Нехай тільки життя твоє належить до цього світу, а не буття. Лишайся спокійним на екваторі, не втрачай кровообігу на полюсі. Як великий купол собору Святого Петра і як великий кит, у будь-яку погоду зберігай, о людино, свою власну температуру.
Та яка це легка і марна річ — виголошувати подібні повчання! Як мало будівель мають купол, подібний до купола Святого Петра! Як мало створінь не поступаються киту у воїй величі!
Розділ 69
Похорон
— Травіть ланцюги! Спускайте тушу за борт!
Приладдя для розтину більше не потрібні. Обідрана білувата туша кита з відтятою головою сяє, наче мармурова надгробна плита; вона змінила колір, та з вигляду анітрохи не поменшала. Вона така ж величезна. Її відносить від корабля все далі, вода навколо неї вирує й хлюпоче від зажерливих акул, а повітря над нею збурене крилами галасливих птахів, чиї дзьоби — мов сотні убивчих кинджалів. І що далі відносить цю велетенську білу мару, то дужчає плюскіт і ґвалт, який здіймають акули у воді і птахи, що хмарою кишать над водою. Ми багато годин бачимо це огидне видовисько з палуби корабля, що ліг у дрейф. Під лагідним блакитним небом по світлому лону теплого моря, овіяна грайливим вітерцем, пливе ця озія смерті, поки не зникне в безмежній далині.
Це похоронне видовище сповнене і скорботи, і глуму водночас. Морські стерв'ятники — у шанобливій жалобі, повітряні акули — у чорному вбранні, принаймні з чорними цятками.
Я думаю, мало хто з них допоміг би китові у скруті, поки він був живий; та на поминальний обід вони спішать звідусіль. О стерв'ятники нашої землі! Ви не полишите у спокої навіть наймогутнішого з китів.
І це ще не кінець. У мертвому тілі, що потерпіло наругу, довго живе дух помсти і сіє жах довкола. Побачений здаля боязким військовим кораблем або заблуканим кораблем відкривачів, які ще не бачать пташиних зграй, але помітили у сонячних променях над водою якусь білу масу, оперезану широким колом білої піни, безсилий труп кита в ту ж мить заноситься тремтячими пальцями до вахтового журналу — «Обережно: мілини, рифи і буруни». І ще багато років по тому кораблі будуть стерегтися цього місця, перестрибуючи через нього, як стрибають на рівній дорозі дурні вівці лише тому, що тут підстрибнув їхній ватажок, коли перед ним простягли жердину. Ось ваші славнозвісні прецеденти; ось користь від ваших традицій; ось наслідки вашої впертої віри у явища, які не мають коренів у землі і навіть у повітрі. Це і є ваша ортодоксальність!
Так, якщо за життя тіло кита навіює жах на ворогів, його привид і по смерті породжує у світі страх і сум'яття.
А ви, мій друже, вірите у привидів? Є й інші привиди, окрім тих, що на Кок-Лейн[258], і є серйозні люди, окрім доктора Джонсона, які в них вірять.
Розділ 70
Сфінкс
Не слід забувати, що в левіафана відтинають голову ще до того, як знімуть з нього шкіру; відокремлення голови кашалота — це велике досягнення анатомічної науки, яким досвідчені китові хірурги вельми пишаються — і недаремно.
Подумайте про те, що в кита немає нічого подібного до шиї; навпаки, те місце, де начебто з'єднуються його голова і тулуб, є найтовщою частиною туші. Також візьміть до уваги, що наш хірург мусить робити операцію згори, з відстані восьми, а часом і десяти футів, які віддаляють його від пацієнта, і цей пацієнт майже повністю схований у непрозорій воді буремного моря. Крім того, завважте, що в цих украй несприятливих умовах він мусить зробити в туші отвір глибиною в декілька футів, і так, навмання, як при підземних роботах, не зазирнувши в цей отвір, який щомиті може закритися знову, він повинен, спритно оминаючи всі прилеглі недоторканні ділянки, відокремити спинний хребет у тій єдиній точці, де він переходить у череп. Тож як не дивуватися з хвалькуватого твердження Стабба, що він може за десять хвилин відтяти голову в будь-якого кашалота?
Відтята голова залишається на тросі за кормою, поки не знімуть шкіру з тулуба. Після цього, якщо кит був невеликий, голову піднімають на палубу і ретельно розтинають. Але з головою дорослого левіафана так вчинити неможливо, з тієї причини, що голова великого кашалота становить ледь не третину його об'єму, і намагатися підвісити такий тягар навіть на міцних блоках китобійного корабля — це все одно що зважувати голландську комору на терезах ювеліра.
Тепер, коли у впольованого «Пекводом» кита відтяли голову і злупили шкіру, голову підтягли до борту корабля, але так, щоб вона піднялася з води тільки наполовину, почасти лишаючись у своїй рідній стихії. І поки корабель, знемагаючи, круто хилився набік під могутнім тиском на грот-марс, а ноки рей по всьому борту, наче крани, здіймалися над морем, ця голова, спливаючи кров'ю, висіла на поясі в «Пекводу», мов велетенська голова Олоферна на поясі в Юдіфі.[259]
Коли впоралися з цією роботою, був уже полудень, і команда спустилася вниз обідати. Над спорожнілою палубою, де щойно лунав такий галас, запала тиша. Глибокий мідний спокій, наче всесвітній жовтий лотос, нечутно розгортав свої неосяжні пелюстки над морем.
Через деякий час до цього тихого супокою піднявся зі своєї каюти Ахаб. Він кілька разів пройшов по палубі, зупинився, поглянув за борт, потім повільно вийшов на грот-руслінь, підняв
