Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
— Витягай! Витягай! — гикнув Стабб до бакового весляра. І всі, повернувшись обличчям до кита, почали на ходу підтягати до нього вельбот. Ось вони порівнялися одне з одним! Стабб, спершись коліном у метальний брусок, почав кидати в кита острогу, а матроси за його командою то табанили, щоб вирватись із збуреного пінного кипня, то знову рушали човен до кита, щоб він міг завдати ще один удар.
Червоні струмені збігали з боків чудовиська, наче струмки по схилу пагорба. Його зсудомлене тіло тепер корчилося не у воді, а в крові, яка скипала піною навіть за сто сажнів від них. Промені вечірнього сонця навскіс падали на поверхню цього червоного ставка посеред моря і вигравали на обличчях матросів, ніби перетворюючи їх на червоношкірих. А тим часом кит видихав клуби білої пари, і дим клубочив з рота у схвильованого командира; кинувши острогу, Стабб витягав її, покривлену, за прив'язаний до неї лінь, випрямляв, поспіхом вдаривши нею об край борту, і знову та знову кидав її в кита.
— Ближче! Ближче! — пролунав новий наказ, коли кит, здавалося, знесилів і його лють пригасла. — Підгрібай ближче! — І вельбот рушив до кита збоку. Тоді, перехилившись за борт, Стабб повільно встромив у рибу свою довгу загострену піку і, обережно повертаючи, посував її все глибше, наче хотів знайти у туші золотого годинника, якого кит проковтнув і якого він тепер боявся розбити, перш ніж витягне назовні. Та золотим годинником, до якого він підбирався, було саме життя кита, сховане в заповітній глибині його тіла. І він розбив цього годинника; і чудовисько, перейшовши від заціпеніння до того стану, який називають його «передсмертям», заборсалося в кривавій піні, здіймаючи снопи бризок, збуривши море навколо себе; так що човен, шарпнувшись назад, ледве встиг врятуватись від смертельної небезпеки і вирватися з цієї грози на чисте повітря.
Потім кит перестав борсатися, кривава хмара навколо нього розвіялася; його боки надималися й опадали, з дихала виривалися судомні тяжкі зітхання. Раптом струмінь густо-червоної, мов пурпуровий винний осад, крові зринув у заціпеніле від жаху повітря, і, опадаючи вниз, кров полилася по його нерухомому тілові в море. Його серце розірвалося!
— Він мертвий, містере Стабб, — сказав Деггу.
— Так, обидві люльки догоріли. — І Стабб, вийнявши з рота свою люльку, струсив у море охололий попіл і якусь мить стояв, задумано дивлячись на тіло подоланого ним велетня.
Розділ 62
Метання гарпуна
Кілька слів щодо сцени, описаної в попередньому розділі.
За сталим звичаєм китобійного полювання, коли вельбот відпливає від корабля, командир вельбота, або вбивця кита, сидить на кормі як тимчасовий стерновий; а гарпунер, чи то ловець кита, працює переднім — так званим гарпунерським — веслом. Щоб устромити перший гарпун у тіло кита, треба мати неабияку силу; інколи доводиться робити «довгий кидок», коли це важке знаряддя кидають із відстані у двадцять-тридцять футів. Та хоч якою б виснажливо довгою була гонитва, гарпунер весь цей час мусить працювати веслом, і не просто веслувати, а давати іншим приклад надлюдської витривалості, водночас горлаючи щосили; а що то значить кричати на всю горлянку, коли в тебе жили рвуться від напруги, — це може зрозуміти лише той, хто знає це з власного досвіду. Щодо мене, я не можу і горлати, і невтомно працювати водночас. Та нарешті знесилений гарпунер, що кричить і веслує, сидячи спиною до риби, чує команду: «Вставай, лупони його!» Тепер він мусить покласти і закріпити своє весло, сидячи повернутися, зняти гарпун із вилки і що є сили кинути його в кита. Не дивно, що загалом на всіх китобійних кораблях лише близько п'яти гарпунів із п'ятдесяти влучають у ціль; не дивно, що гарпунер, який схибив, так часто чує лайку і прокльони; не дивно, що в декого з них тут-таки у вельботі розриваються жили; не дивно, що китобої іноді проводять у плаванні чотири роки, а не здобувають і чотирьох бочок; не дивно, що чимало судновласників вважають китобійний промисел невигідною справою; адже здобуток залежить від гарпунера, а як можна, висотавши з нього всі жили, у разі потреби покладатися на його силу?
І навіть більше: якщо гарпун влучить у ціль, настає ще одна критична мить, коли кит рятується втечею, а командир вельбота і гарпунер, наражаючи на страшну небезпеку самих себе і всіх інших, теж починають бігати — один від носа до корми, другий йому назустріч. Вони міняються місцями, і командир посідає своє законне місце на носі вельбота.
Мене не обходить, що хтось інший думає з цього приводу; я твердо впевнений, що все це безглуздо і непотрібно. Командир мусить перебувати на носі від початку й до кінця: він повинен кидати і гарпун, і острогу і ні в якому разі не веслувати — хіба що в разі нагальної потреби. Я знаю, що це іноді спричинятиме втрату швидкості під час гонитви, але багатий досвід китобоїв різних націй переконав мене, що в переважній більшості випадків неуспіх промислу пояснювався не спритністю кита, а описаним вище станом гарпунера.
Щоб улучати в ціль, гарпунери цього світу, перед тим як кинути свій гарпун, мають схопитися на ноги, відриваючись не від тяжкої праці, а від цілковитого неробства.
Розділ 63
Вилка
Від стовбура відходять гілки; від товстих віт — дрібні гілочки. Так розгалужуються і розділи при успішному розвитку теми.
Вилка, згадана на попередній сторінці, варта того, щоб описати її окремо. Вона являє собою стрижень з насічками, вельми своєрідний з вигляду, футів у два завдовжки; його вставляють під прямим кутом у планшир правого борту біля самого носа і вкладають у нього держак гарпуна, тоді як залізне вістря, оголене і зазубрене, навскіс стримить назовні. Таким чином, зброя завжди напохваті в гарпунера, і він може миттю вихопити її, як піонер у
