Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
Тоді вперед виходить один із гарпунерів, тримаючи в руці довге гостре знаряддя, яке називають фленшерним мечем, і, улучивши мить, спритно вирізає великий отвір у нижній частині туші. У цей отвір вставляють гак другого великого блока і чіпляють ним шар сала. Потім гарпунер-мечник робить усім знак відійти, робить іще один вправний випад і кількома сильними ударами навскіс розтинає жировий шар надвоє; тепер коротка нижня частина ще не відтята, але довгий верхній клапоть, так звана «ковдра», вільно мотляється на гаку, готова до спуску. Матроси біля носової корби знов затягають пісню, і поки один блок зриває з кита другу жирову смугу, інший блок повільно витягають, і перша смуга йде донизу крізь головний люк, під яким міститься порожня каюта, яку називають «жировою коморою». Кілька спритних рук пропускають у це напівтемне приміщення довгу смугу «ковдри», яка звивається там кільцями, наче живий клубок змій. Так іде робота; один блок тягне вгору, інший іде донизу; кит і корба крутяться, матроси біля корби співають; ковдра, звиваючись, іде до «жирової комори»; помічники капітана відрізають сало лопатами; корабель тріщить, і з вуст кожного раз у раз зривається добірна лайка — так воно якось легше працювати.
Розділ 68
Ковдра
Я дуже ретельно вивчав цю тему, що викликає стільки суперечок і непорозумінь, а саме — китову шкіру. Я бесідував про це з досвідченими китобоями в морі і з ученими-природознавцями на суші. І моя початкова думка лишилася незмінною; але, це тільки моя особиста думка.
Питання полягає в наступному: що таке китова шкіра і де вона міститься? Ви вже знаєте, що таке китове сало. Це сало в розрізі нагадує жорстку яловичину з дрібними волокнами, проте воно більш тверде, пружне і щільне, а його товщина варіюється від восьми до п'ятнадцяти дюймів. Навіть якщо твердження, що шкіра тварини має таку будову і товщину, спершу здається безглуздим, це його не спростовує; річ у тім, що на китовій туші немає іншого щільного покриву; а що таке, по суті, шкіра тварини, як не досить щільний зовнішній покрив? Щоправда, з неушкодженого тіла мертвого кита можна зішкрябати рукою дуже тонку прозору плівку, яка трохи нагадує тонку слюду, м'яка і ніжна, як шовк; проте це можна зробити тільки до того, як вона висохне, бо тоді вона товщає, стає твердою і ламкою. У мене є кілька таких висушених клаптиків, я використовую їх замість закладок, коли працюю над книгою про китів. Як я вже зауваживав, ця речовина прозора, і, поклавши такий клаптик на сторінку книги, я іноді для втіхи уявляю, що він збільшує надрукований текст. У всякому разі, мені подобається читати про кита крізь його, так би мовити, власні окуляри. Та я веду ось до чого. Цей дуже тонкий шар «слюди», який дійсно вкриває все тіло кита, слід розглядати не тільки як шкіру тварини, але й як шкіру його шкіри, якщо можна так сказати; адже було б просто смішно стверджувати, що справжня шкіра велетня-кита тонша і м'якша від шкіри немовляти. Та годі про це.
Отже, китовий жир — це і є китова шкіра; і якщо зважити на те, що ця шкіра, як трапляється при розтині великого кашалота, дає до сотні бочок жиру; і якщо пам'ятати, що жир кита, коли його видобути, за вагою становить не більше трьох четвертих від усієї китової оболонки, — можна дістати певне уявлення про велетенські розміри цієї живої маси, частка зовнішнього покриву якої дає ціле озеро рідини. Якщо вважати десять бочок за тонну, ми маємо десять тонн чистої ваги, які становлять усього лише три чверті від маси шкіри одного кита.
Видима поверхня туші живого кашалота — це одне з чудес, які він нам являє. Вона майже завжди рясно помережана прямими смугами, що перехрещуються навскіс, подібними до тих, які ми бачимо на майстерних італійських гравюрах.
Проте ці лінії не йдуть по вже згаданому слюдяному шару, вони просвічують крізь нього, намальовані просто на тілі. І це ще не все. Часом швидкий, проте уважний погляд прозирає крізь ці смуги якісь інші обриси — достоту як на справжній гравюрі. Ці обриси нагадують ієрогліфи; я маю на увазі, якщо таємничі візерунки на стінах пірамід називаються ієрогліфами, то це слово кладеться тут якнайкраще. Я запам'ятав ієрогліфічний напис на одному кашалоті і згодом був просто вражений, коли якось знайшов його на малюнку, де були відтворені давньоіндіанські письмена, вибиті на славнозвісних ієрогліфічних скелях верхньої Міссісіпі. Подібно до цих таємничих каменів, тайнопис кита донині лишається нерозшифрованим. До речі, ці індіанські скелі нагадують мені про щось інше. Окрім усіх інших дивовиж кашалота ми часто бачимо, що в нього на спині, а особливо на боках прямі смуги приховані під численними глибокими подряпинами неправильної форми. Гадаю, прибережні скелі Нової Англії, які, на думку Агассіса[257], помережані слідами зіткнень із плавучими айсбергами, саме цим нагадують кашалотів. Мені здається, що кит дістає ці подряпини внаслідок бойових сутичок з іншими китами, бо найчастіше я бачив їх у великих дорослих самців.
Іще два слова про шкіру, вірніше, про жирову оболонку китів. Я вже казав, що її зривають із китової туші довгими смугами, які називають «ковдрами». Це слово, як і більшість морських висловів, є дуже влучним. Адже жировий шар справді огортає кита, мов ковдра або стьобане покривало, або як індіанське пончо, що одягнуте через голову і сягає до хвоста. Саме завдяки цій теплій ковдрі кит чудово почувається в будь-яку погоду, під будь-якими широтами, о будь-якій порі дня і року. Що сталося б, наприклад, із гренландським китом у крижаних
