Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

Залєський похмуро зиркнув на них.

— Заткніть пельки, ви!

А то що?

— А то помацаю вам ребра...

— Помалу, помалу, тут були страшніші.

Проте замовкли, певно, його вигляд не віщував їм нічого доброго. А Едека охопив якийсь жахливий настрій. Плювати йому на все. Якщо його посадили саме тоді, коли він думав якось привести до ладу своє життя, то, значить, така вже його собача доля — жити інакше, ніж звичайні люди. Хочуть зробити з нього бандюгу — ну й хай, будь ласка. Коли б оці два випадкові товариші по камері не замовкли, він охоче розквасив би їм морди. Хоча б розвага була. А взагалі...

Клацнув замок у дверях.

— Це, мабуть, по тебе, дружок. Швидко починають, значить, діло серйозне.

— Залєський? Виходьте. До прокурора.

Його привели у простору, світлу кімнату внизу великого будинку. Веліли сісти на дзиглику, що стояв посеред кімнати. За письмовим столом сидів уже підстаркуватий чоловік із сивими скронями. Довго придивлявся до Едека. Коли ввійшов писар, перевірив анкетні дані. Питав про перебування в Сумах, про попередні роки в Ольштині.

— Де ви були минулої ночі?

— Поза домом.

— А де саме, точно?

Хоч несподіване питання й захопило Едека зненацька, він був стриманий і спокійний. Швидко думав. Де він був учора? Ну, ясно ж — у Віки. Та чи казати їм про це? А якщо справді йому пришиють якесь діло, то навіщо він мав вплутувати в це й дівчину? Батьків її не було дома, а вона на той час приймала хлопця, була з ним аж до світанку. Гарні плітки розійшлися б кругом, знеславив би її. Чорта з два, не скаже він, хай собі думають, що хочуть.

— Я був поза домом, а де саме — сказати не можу.

— Отже, ви відмовляєтесь давати показання?

— Щодо цього — відмовляюсь.

Прокурор неприхильно подивився на нього. Подумав, що молоді злочинці завжди так починають. Інша річ, що цей був досить невправний. Навіть не намагався знайти собі алібі.

— Давно ви дружите з Фльорчаком?

Едек марно перебирав у пам’яті своїх знайомих. З Фльорчаком він ніколи не стикався.

— Не знаю такого.

— Фльорчака не знаєте?

— Не знаю. Я, пане прокуроре, взагалі не розумію, про що йдеться.

Прокурор криво усміхнувся.

— Хто оглушив сторожа?

Едек схопився з місця. Писар злякано глянув на нього.

— Нічого не розумію. Чого ви од мене хочете?

— Питаю, хто оглушив сторожа? Ви чи Фльорчак?

— Нічого не знаю.

В чому його підозрюють? Який Фльорчак? Що за сторож? Це якась жахлива помилка! Хто його вплутав?

— Чия то була ідея — пограбувати банк?

— Банк? Пане прокуроре, це велика помилка. Я справді нічого не знаю.

«Коли б не було певності, я міг би повірити, на його обличчі стільки здивування,— думав прокурор.— Спритники, хоч і молоді».

— То ви взагалі не хочете говорити про це?

— Я нічого не знаю.

Хлопця охопив відчай. Доти він збирався протестувати, викликати якийсь скандал, дідько знає що. Тепер уже не хотів. Це тільки погіршить оправу. А взагалі, хай йому чорт, може, це сон? Він ще ніколи не відчував себе так по-дурному, як зараз.

— Гаразд. Поки що зробимо перерву.

Прокурор подзвонив. У дверях появився вартовий.

Одведіть, будь ласка, підозрюваного.

В камері він довго сидів, затуливши руками обличчя. Не міг нічого збагнути. Що за Фльорчак? Який банк, сторож, напад?

— Ну що, дружок? Добре тебе прикрутив? — Товариші по неволі співчутливо дивилися на нього.

— Прикрутив? Та так, що й не виплутатись. А найгірше те, що я зовсім не розумію, в чому річ.

— Пояснять помаленьку...— засміялися ті.

— Залєський! Виходьте!

І знову він сидів перед прокурором. «Що за метод,— думав.— Мучитимуть так день і ніч. Здуріти можна».

— То ви твердите, що не знаєте Фльорчака?

— Не знаю.

— Добре.

Прокурор двічі натиснув дзвоник.

Двері відчинились, і на порозі, в супроводі двох конвоїрів, став... Красавчик. Для Едека миттю все стало ясне. Може, не все, але принаймні те, з чиєї ласки він тут опинився.

— Фльорчак, ви впізнаєте цього громадянина?

— Так точно. Це Залєський, Едек.

— Пане прокуроре, я не знав...

— Спокійно, Залєський, зараз я вас не питаю. Розкажіть, Фльорчак, як дійшло до нападу на банк.

Красавчик іронічно дивився на Едека, куточки його губів кривились у злій гримасі. На правій щоці смугою виділявся шрам од ножа.

— А просто, по-моєму, краще одразу сказати правду. Ми давно знаємо один одного, вже не перший рік. З Ольштина. Були друзями...

— Неправда...

— Залєський, заспокойтеся, прошу.

— Були, значить, друзями. Не розумію, чого Залєський тепер не признається в цьому... Всяко там бувало, ми навіть побилися кілька разів, то випиваючи, то за дівчину, ви ж знаєте, пане прокуроре...

— Ближче до діла, Фльорчак! Ми говоримо про банк.

— Ну, значить, так, пане прокуроре. Залєський щось там у Ольштині натворив, я й не знаю до пуття, що саме. Довелося йому виїхати. Влаштувався він тут, у лісництві, Суми називається, вивозив ліс трактором... Недавно дав мені сигнал, щоб я приїхав, бо готується вигідне дільце.

— Ти, сучий син! — Едек рвонув до нього, але дужі руки вартового схопили його ззаду мов обценьками.

Красавчик примружив очі, посміхнувся, не збентежившись, говорив далі:

— Я приїхав. Випили ми, як завжди. І він каже мені, що тут є невеличкий банк у старому будинку, навіть сейфа нема, тільки спеціальне сховище в підвалі. Ну, і домовилися на вчора. Залєський залізякою стукнув сторожа, ми розбили задню стіну, все було тихо, бо ніч же, кого там що обходить, а банк ще трохи й на одшибі... Залізли всередину, вже добиралися до підвалу, нелегко це було, бо я на відмичках і всяких інших зломщицьких штуках не розуміюся, пильнував тільки, а грабував Залєський... І тоді раптом ми почули чиїсь кроки. Кинулися тікати, але навколо вже була міліція. Ну, мене взяли, а він утік, тепер теж попався. Я, пане прокуроре, одразу вам сказав правду. Може, на якийсь рік менше дадуть, еге ж? І ти, Едек, признайся, не вийшло, що ж тут уже брехати...

О боже, коли б можна було трахнути його в ту