Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Отже, привітання закінчено. Слово має наш дорогий гість, посланець великої союзниці Франції, член керівництва Другого соціалістичного Інтернаціоналу, мсьє Альбер Тома! Прошу, дорогий колего!

Оце був скандал… так скандал!..

Міністр–соціаліст, який мав голос дуже тоненький, писклявий — наче захований десь у глибині його величезного черева, почав з інформації, що прибув щойно з самого пекла боїв, об'їхавши мало не всі російські фронти. Російські солдатики, на його враження, тільки про те й марять, щоб ринути в останню битву проти бошів. І раптом — здійнявши руки вгору й трагічно потрясаючи ними, — він, зовсім нелогічно, залементував, що загроза страшної катастрофи зовсім реальна, бо ж російська армія стоїть на місці, вперед не посувається і навіть починає потроху розбігатись. Міністр–соціаліст союзниці Франції закликав негайно ж піднести бойовий дух армії та рушити в наступ, інакше бо…

Та Винниченко далі не слухав і мерщій потиснувся геть з зали. Тепер йому треба було зникнути якнайшвидше, бо виходило, що представник Центральної Ради в залі був, але від вітання, отже… зловмисне утримався!

Пробитися до виходу було ще важче, як ввійти, і доки Винниченко добувся порога, Альбер Тома свою промову закінчив. Під грім оплесків та вітальні вигуки Винниченко, як ошпарений, вискочив на площадку і кинувся прожогом вниз по сходах, бо люди вже повалили з зали густим натовпом.

Та на середньому марші сходів, звідки вже видно було вестибюль, Винниченко враз спинився. В порожньому вестибюлі, між колонами, стояла група людей — робітників і солдатів — під прапором «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Попереду групи стояла четвірка — Іванов, Боженко, Смирнов, Бош — всі відомі в Києві більшовики. Вони щось гаряче доводили штабс–капітану Боголєпову–Южину, офіцерові для особливих доручень при командуючому округом.

Суперечка була гаряча: четвірка більшовиків і вся група за ними сунула до сходів на другий поверх, а Боголєпов–Южин навіть розкидав широко руки, щоб їм перешкодити. Він не пропускав цю депутацію, дарма що була вона й під прапором. Може, тому, що вже було однаково пізно, а може, й тому, що на чолі її стояли більшовики. Це була делегація від Ради фабрично–заводських комітетів міста — Іванов, та від Центрального бюро професійних спілок — Боженко й Смирнов. Бош, очевидно, представляла обласний більшовицький комітет чи Раду депутатів.

Зустрічатися з Бош, Смирновим та Боженком, а особливо з Андрієм Івановим, з яким неодноразово доводилось стикатись на мітингах, Винниченкові аж ніяк не кортіло, а зараз і зовсім було не з руки. Ще почнуть апелювати до Винниченка як представника української соціал–демократії, що от, мовляв, дивіться, — свобода совісті, а більшовиків не пропускають!

Поспішаючи, щоб натовп згори не поглинув його і не потяг униз, Винниченко мерщій побіг назад, вгору по сходах.

Але ж — куди? З дверей зали якраз валив найгустіший натовп, і в центрі його плив у повітрі Альбер Тома: його виносили на руках експансивні дами. Сердешний товстун пручався, огинався і, нарешті, таки вирвався і став на підлогу обома ногами.

Винниченко метко повернув праворуч і шмигнув у двері — до курилки.

В курилці було зовсім порожньо, і, полегшено зітхнувши, Винниченко вийняв портсигар. Як же тепер бути? Як бодай довести до відома Тома, що Центральна Рада ні в чому не винна?

Двері в цю хвилину прочинились — гамір з площадки вдарив у курилку — і Винниченко, щоб ніхто не помітив і не впізнав його, мерщій пройшов до убиральні.

І раптом крізь щілинку, коли причиняв дверцята, він побачив: з курилки в сусідню убиральню, швидко перебираючи ногами, поспіхом пройшов Альбер Тома.

І тут — швидкою блискавкою — мозок Винниченка пронизала геніальна ідея: геніальні ідеї не вибирають місця, де їм народитись. Таж слушнішої нагоди не буде ніколи! Адже цей тет–а–тет — якщо, звичайно, доречно вжити цього виразу на такий випадок, — можна використати якнайкраще! Ніде, ні за яких інших обставин, не зміг би Винниченко побалакати з Тома, невідступно оточеного прихильниками Тимчасового уряду, так достоту душа в душу!

— Гм! — кашлянув Винниченко. — Вітаю вас, вельмишановний мсьє Тома!

— Бонжур! — відгукнувся тоненьким голоском з–за переборки французький міністр.

— Вельмишановний мсьє Тома! Вас вітає мсьє Винниченко. Ві–ні–шен–ко — заступник голови української Центральної Ради! Вітаю вас урочисто, а також і просто від душі: я — теж соціаліст і теж — лідер партії українських соціал–демократів.

— Приємно! Зворушений! Мерсі! — ґречно відгукнувся Тома.

Люб'язна відповідь додала Винниченкові сміливості, і він перестав соромитись свого поганенького французького прононсу. Чергова геніальна ідея — а геніальні ідеї, як відомо, коли вже з'являються, то бомбардують одна за одною, — знову народилась в його голові. Можна ж добре скористати з афронту, який щойно дістали більшовики там, унизу, в вестибюлі. Винниченко сказав:

— Я, на превеликий жаль, був позбавлений змоги вітати вас з трибуни, бо керівники мітингу злочинно не дали мені такої змоги. Ах, мсьє Тома, ми говоримо зараз з вами зовсім конспіративно — як соціаліст з соціалістом. Тому мушу сказати вам, що політика російського Тимчасового уряду, хоча й іменує він себе революційним, фактично продовжує колоніальну політику царату!.. Адресуюсь до вас, як до представника вільної Франції, яка завжди стояла на сторожі ідей національної незалежності! Від імені української Центральної Ради благаю вас підтримати наші домагання і допомогти нам створити свою українську державу!

Альбер Тома, в своєму відділкові, сказав:

— Проблема утворення нових держав має стати лише після закінчення війни, мсьє. Зараз існує