Розлучення. Ти не отримаєш дочку - Ольга Вісмут

— Ксано, отямся, — хтось поплескує мене по щоках.

Впізнаю голос чоловіка.

— Мамусю! — поряд плаче дочка. — Тату, чому мама мовчить? Вона спить?

— Так, Зайко, мама спить. Заспокойся. Зараз ми її розбудимо.

— А чому вона спить на підлозі?

Сльози в її голосі змушують мене розплющити очі.

Перше, що бачу — це стурбоване обличчя чоловіка, що нависло наді мною.

— Ксано, — Назар знову торкається моєї щоки. — Ти як?

Перед очима яскраво, як наяву, виринає фото, де він лежить голий і ось цими руками стискає голі стегна коханки.

Мене пересмикує від огиди.

Але чоловік наче не помічає.

— Я викличу швидку, — каже він, беручи мене за руку.

Мій Назар.

Чи вже не мій?

Голова гуде. Але руку я не відкидаю, розумію, що самій мені не підвестися.

— Не треба. Я просто послизнулася, — брехня легко зривається з губ. — Зайко, дитинко, усе добре, мама тут.

Донька шморгає носом.

Мій телефон лежить на підлозі. Поруч — уламки посуду.

Скільки я так провалялася? Добре, хоч духовку вимкнула і лазанья не згоріла. Але, судячи з часу, непритомною я була хвилин десять.

Торкаюся голови. Крові немає. Тішить.

Але перед очима все розпливається. Я ніби в трансі.

— Треба все ж таки викликати лікаря, — хмуриться Назар. — Ти маєш вигляд не дуже.

— Дрібниці. Усе гаразд.

Відводжу погляд.

Може, мені все здалося? Зараз візьму свій телефон — а там жодних фотографій немає.

— Давай, сідай на диван, — чоловік допомагає дійти до дивана.

Подає мені склянку води. Сідає поряд і допитливо дивиться в обличчя.

— Кажи, що сталося?

Не знаю, що відповісти. Не можу підібрати правильні слова.

Він такий гарний. Високий, широкоплечий. Карі очі дивляться на мене з хвилюванням, а триденна щетина надає особливого шарму.

Хочу, щоб він зараз просто обійняв мене.

— Нічого, — видихаю.

— Мамусю, я так злякалася, — кривиться Зайка, залазячи мені на коліна. — Ти впала. Я плакала…

Втикаюся носом у її кучеряву маківку. Вдихаю квітковий запах. Це дає мені час опанувати себе.

На чоловіка дивитися не можу.

Перед очима стоять ті страшні фото. Не вірю, що він це зробив. Намагаюся навіяти собі, що це все фотошоп, дурний розіграш, маячня… Але в душі вже знаю правду.

— Бачиш, з мамою все гаразд, — обіймаю доньку.

— Ти більше не будеш падати?

— Не буду.

— Зай, йди до себе в кімнату. Подивися, що татко приніс, — Назар легенько підштовхує її з дивана.

Вона радісно виплутується з моїх рук.

— А ти прийдеш до мене, татусю?

— Поговорю з мамою і прийду, — він цілує її у маківку.

Донька тікає.

Назар просто розкішний батько. Мрія будь-якої дівчинки. Зайка — його принцеса й ні в чому не знає відмови. Він постійно дарує їй подарунки, пам’ятає про її дні народження і хворих ляльок. Щовечора, яким би втомленим не був, грає з нею хоча б пів години. Читає на ніч казки, а якщо вона вже спить, то обов’язково поправить їй ковдру й поцілує у маківку.

Він ідеальний тато.

А чоловік?

Ох, краще не думати про це.

Назар обіймає мене. Вдихаю запах його одеколону, намагаючись вловити нотки жіночих парфумів. Але їх немає. І все одно мене нудить.

Підіймаюся з місця. Руки тремтять.

— Вибач, я в душ. Вечеря в духовці.

Розумію, що звучить жахливо.

Я завжди сідаю вечеряти разом із чоловіком. Але не сьогодні. Мені треба втекти, зникнути, зачинитися у ванній, щоб подумати. Прийти до тями.

— Добре, — Назар здивовано дивиться мені вслід. — Я поки що скалки приберу.

Підіймаю телефон із підлоги та буквально тікаю у ванну.

Там, розблокувавши екран, заходжу в месенджер. Фотографії нікуди не поділися. Так і маячать перед очима.

Перегортаю їх, відчуваючи, як грудка підступає до горла.

Навіщо я це роблю? Потрібно все видалити.

Гарна думка, але я продовжую дивитися. Вбирати кожну дрібницю. Поки перед очима знову не туманиться.

Ковтаю грудку.

Мені так погано, що я впираюся чолом у дзеркало над раковиною.

Позаду чується шерех.

— Тобі треба до клініки, — каже чоловік, зупиняючись позаду.

Підіймаю голову. Дивлюся на його віддзеркалення.

— Ксан? Що з тобою? Ти захворіла? — він схвильовано ловить мій погляд.

Все. Я маю це знати. Інакше мене зараз розірве.

Різко повертаюсь до нього.

— Ти мене зраджуєш?

Обличчя Назара стає напруженим.

— Що за маячня? — цідить чоловік. — Хто тобі це сказав?

Його погляд важчає.

А в мене ось-ось буде зрив.

Серце зводить від болю. Перед очима так і стоять ті фотографії. Потрібно їх показати.

Розумію, що дороги назад не буде. Але нехай краще так, ніж жити в невідомості. Адже ми дорослі люди. Сядемо, поговоримо…

Він усе пояснить.

Ми знайдемо вихід…

А якщо ні?

Як я житиму без нього…

Хитаю головою.

— Я не знаю, — видихаю через силу. — Мені надіслали.

Подаю Назару телефон. Він відкритий на чаті з брюнеткою.

Чоловік кидає погляд на фотографії. На його обличчі починають грати жовна.

— Видали цей бруд і заблокуй її, — каже жорстким тоном.

— Що? — невтямки дивлюся на нього.

— Це все фейки, — пояснює він. — Ця тварюка просто в програмі підставила моє обличчя.

— Тобто… ти її знаєш?

— Знаю, — легко відповідає чоловік. — Це одна із моїх співробітниць. Тепер уже колишня. Пішла до моїх конкурентів, а тепер, мабуть, вирішила помститися за те, що звільнив без вихідної допомоги. Тобі не варто щодо неї хвилюватися.

Не можу вирішити, вірити йому чи ні. Дуже хочеться вірити, але грудка в грудях не дає.

— Я бачила її сьогодні в клініці, — вимовляю дуже тихо. — Вона комусь дзвонила. Сказала, що вагітна… від тебе.

— Ксано, — втомлено зітхає Назар. — Забудь ти про цю божевільну. Вона напевно навмисне підлаштувала вашу зустріч. У мене з нею нічого не було, присягаюся. Навіщо мені ця силіконова лялька, якщо в мене є ти та Зайка?