Не кохай мене - Ольга Джокер

- Сміливіше, дівчинко, - підбадьорює мене тренер. – Ось так.

Я сповнена рішучості і налаштована на перемогу. Відбиваю удар за ударом.

- Соня-я! – грізно гарчить Ілля Степанович. - Під час удару дивись на ракетку, а не на корт!

- Вибачте!

- І не метушись! Більше холоднокровності! Ти зараз зосереджена на тому, що значно відстала за тренуваннями. Забудь, викинь це з голови! Після занять я, звичайно ж, рознесу тебе в пух і прах і розповім у чому твої мінуси, але зараз думай про гру і тільки.

- Добре, постараюся.

Я не стежу за часом, але здається, що ми займаємося довше, ніж звичайно. Мій спортивний одяг настільки мокрий, що можна сміливо вичавлювати.

- Ноги погано працюють, — зізнаюся Іллі Степановичу. - Втомилася.

- Це нормально. Єдиний порятунок у твоїй ситуації — сильні удари, які зб'ють точність супернику та зменшать кут розведення. Та ось так. Десять із десяти! Останній удар, приготуйся.

Кивнув, займаю вичікувальну позицію. До тренера побігає адміністратор і щось уточнює, тому я розслабляюся і терпляче чекаю.

Якоїсь миті з'являється дивне почуття, ніби за мною спостерігають із сторони… Це нормально. Кожен бажаючий може прийти до тенісного клубу та подивитися на гру та тренування, щоб для себе визначитися.

Але на цей раз інше почуття.

Шкіра палає, дихання стає глибшим. Я мимоволі переводжу погляд на трибуну і відчуваю, як плавно паралізує кінцівки, бо на верхньому ряду сидить Ярослав, уперши лікті в коліна і пильно спостерігаючи за мною. У діловому костюмі та білій сорочці. Гарний настільки, що погляд відвести неможливо. Поруч із ним, на сусідньому сидінні, недбало лежить букет квітів у паперовій обгортці.

Час завмирає. Здається, що, окрім нас, тут більше нікого і немає. Серцевий ритм збивається, у скронях виразно пульсує. Він прийшов. До мене прийшов. З квітами. Не маю уявлення, як він дізнався, що я тут, але це зараз і неважливо.

Ілля Степанович різко кидає м'яч і збиває мою кепку на льоту!

- Гей! - Повертаю голову у сторону тренера, відчуваючи пекельний сором за свій промах перед Яром.

Можна було й пом'якше поставити мене на місце.

- За останню хвилину тренування знижую бал із десяти до п'яти, — каже Ілля Степанович. — П'ять із десяти, Валенцова! Вільна!

- А чай?

Тренер піднімає погляд на трибуну та хмурить брови.

- Та йди вже. Мені більше дістанеться.