Не кохай мене - Ольга Джокер

***
Тренування призначене о п'ятій вечора, тому я весь день не знаходжу собі місця. Хвилююся сильно. Що, якщо я забула навіть ази? Що, якщо нічого не вийде? Раптом тренер скаже, що не хоче займатися мною, тому що Романова за півроку мого простою стала профі і переплюнула мене за всіма показниками?

Ух, навіть мороз по шкірі. Це ж мій жахливий сон!

Загалом тренер у мене хороший, хоч і суворий. Я прийшла до нього у середній школі. До відбору підготовки як такої в мене не було, натаскував лише Ярослав та Влад. І тільки тоді, коли вони не мали своїх серйозних пацанських справ.

Пам'ятаю, як тремтіли коліна, коли я вийшла на корт разом із групою дітей. Усього було до десяти етапів відбору. У першому нас ставили рядом спиною до тренера. Коли кричали на ім'я, потрібно було різко розвернутися і спіймати м'яч. У такий спосіб перевірялася реакція. На другому етапі ми з хлопцями кидали м'ячі один одному. Потрібно було ловити лівими та правими руками, виконувати кидки збоку, зверху, з-за спини. Тренер звертав увагу на дальність та хльосткість рухів. Також були етапи перекидання м'яча через сітку, імітація ударів ракеткою та багато інших. На завершення перевірялася фізична підготовка з бігу, стрибків, утримання рівноваги та гнучкості. Ну і спілкування з дитиною та батьками, звичайно.

Мати відразу ж уточнила у тренера, чи варто мені ходити на заняття. Ілля Степанович, мій тоді ще майбутній тренер, підтягнутий і високий чоловік трохи за сорок, незворушно відповів, що безперечно бачить у мені потенціал.

Мати від невдоволення підтисла губи і навіть анкету не заповнила. Сказала, що їй треба добре подумати, адже заняття тенісом — дороге задоволення, тим більше для нашої середньостатистичної сім'ї. Я тоді дуже розплакалася, руки опустилися.

На моє прохання Влад довго вмовляв мати погодитись на заняття. Клявся, що особисто мене відводитиме і підроблятиме, щоб вистачило грошей. Потім був дзвінок до батька. Його повідомили, що я хочу займатися тенісом. На мій подив, він був не проти платити суму аліментів трохи вищу, ніж було зазначено в суді.

Зв'язавши волосся в тугий хвіст, я уважно дивлюся на себе у дзеркало. Мені навіть поїсти не вдалося - так сильно переживала. І за всіма цими нервами я майже не думала про Ярослава. Вірніше, думала, звісно. Але не в тих пропорціях, що раніше.

Вчора він пізно повернувся, коли я спала. Виснажлива літня спека вибила з мене всі сили, тому читаючи книгу, я заснула о дев'ятій годині, а отямилася лише о третій годині ночі. Розлютилася на Жарова, бо на мить подумала, що він зовсім не приїхав. Вийшла зі спальні, зазирнула до нього в кімнату. Яр мирно спав, широко розкинувши руки. Я залюбувалася, дивлячись на нього. Почуття вперемішку, на очах сльози. Як я без нього? Зможу? І чи взагалі буду?

Вранці ми знову не перетнулися. У Жарова багато роботи, він навіть удома тепер часто сидить за ноутбуком, чого не робив раніше. Але на душі все одно шкрябали кішки і мої здогади про те, що я набридла Яру, ставали не такими вже необґрунтованими. Адже він навіть не знає, що у мене сьогодні перше і важливе тренування. Поняття не має, як я переживаю. Невже він змирився з тим, що я від нього з'їжджаю? Розбита квітка була лише приводом мене позбутися? У грудях зріло почуття невблаганного наближення кінця.

Поки їду в таксі, я відкриваю сайт із орендою квартир. Перебираю декілька варіантів, все ще не усвідомлюючи, що це, можливо, все. Крапка. Або початок чогось нового, але вже без Яру. У грудях вогнем горить, а серце наче з корінням виривають. Дурна, дурна Соня. Невже ти гадала, що зможеш утримати Ярослава?

Тенісний клуб розташований неподалік від набережної. На стійці ресепшн стоїть незнайомий адміністратор і послужливо запитує, до кого я записана. Почувши прізвище власника, здивовано скидає брови, але намагається не подавати виду. До Іллі Степановича завжди величезна черга на тренерство. Він найкращий у нашому місті. Це факт.

Як на зло, у роздягальні я зустрічаю Романову! Спітнілу, з розчервонілим обличчям. Вона старанно вдає, що не впізнає мене. Дивиться поблажливо і навіть глузливо. Ліда якраз закінчила тренування з Іллею Степановичем. Можливо, отримала порцію похвали, бо буквально сяє. Я відслідковувала її гру у Франції. Вона програла, чому я, на свій сором, дуже і дуже рада.

Дивлячись на дівчину, у мені прокидається потужний дух суперництва. Хочеться довести, що зможу. Ось ось. Тільки трохи розкачаюся.

- О, які люди! – Ілля Степанович поплескує мене по спині і приймає невеликий презент у вигляді торта, який я старанно вибирала у кращій кондитерській місті. – Це хабар? Зараховано, Валенцова.

- Я скучила.

- Я теж, - сухо відповідає тренер, а потім відтає: - Після занять почаюємо у мене в кабінеті.

- Домовилися.

- А зараз готова? Буде пробна версія. Побачимо, що змінилося за ці півроку.

Кивнувши, я приступаю до розминки. Усе стандартно. Шия, руки, ноги. Потім перемикаюся на кардіонавантаження у вигляді бігу. Втомлююся, безперечно. Піт градом котиться по обличчю, а м'язи через незвичку стають дерев'яними і починають боліти.

Трохи перепочивши і попивши води, я займаюся силовими навантаженнями. Руки буквально сверблять, щоб взяти ракетку! Але всьому свій час. До травм тренування проходили в такому ж ритмі — черга до гри доходила не відразу.

Після силових Ілля Степанович запрошує мене взяти ракетку. Я почуваюся дитиною, якій нарешті вручають довгоочікувану іграшку.