(не) Ідеальний бос - Аксінія Найт

* * * Від імені Ніколь * * *

Коли дівчина побачила маму, все усередині перевернулося. Внутрішні почуття змішалися, змушуючи одночасно її ненавидіти та обійняти. Рішення прийшло само собою в момент, коли вона подивилася в її очі. Як тільки вони увійшли до ресторану, Ніка відразу ж попрямувала до кабінету Алекса. Їй треба було терміново поговорити з ним.

– Що трапилося, люба? – стурбовано спитав чоловік, дивлячись на неї на порозі кабінету.

– Там моя мама… Чи можна я візьму відгул на сьогодні? – її голос тремтів, поки дівчина сама намагалася зрозуміти, що ту привело сюди після всього.

– Відвезти вас кудись, щоб ви змогли поговорити? – одразу запропонував Алекс, не ставлячи абсолютно жодного питання. – Не хвилюйся, я сам попереджу Жозефа, що тебе кілька днів не буде.

– Дякую! Думаю, ми підемо до мене на квартиру. Адже тут поруч.

– Моя допомога потрібна? – він обійняв Нікі, намагаючись заспокоїти її тремтіння.

– Не знаю, Алексе. Я взагалі нічого не розумію. Навіщо вона прийшла і що хоче від мене через стільки часу? – Ніколь намагалася взяти себе в руки, щоб не показувати нікому своїх справжніх почуттів, принаймні доки не отримає відповіді. – Мені дуже страшно. Але, можливо, це мій єдиний шанс нарешті розібратися у всьому.

– Добре. Якщо я знадоблюсь, дзвони. Я затримаюсь у ресторані після закриття. Потрібно з документами розібратись.

– Дякую тобі! – вона поцілувала свого чоловіка і повернулася до кімнати для персоналу. Витягнувши ключі від власної квартири з потайної кишені, вони удвох вирушили туди. Ніколь вирішила не ставити запитання, доки вони не прийдуть. І зробивши вдома по чашці чаю, вона почала чекати на відповідь.

* * * Від імені Аманди * * *

Аманда Флорес пленталася по місту, занурена у свої думки. Їй зовсім не хотілося більше повертатись додому. Поступово її очі розкрилися на ту людину, яку вона вже багато років називала своїм чоловіком. І вона зрозуміла, що так більше продовжуватися зовсім не може. Будь-якому терпінню рано чи пізно завжди приходив кінець. Але проблема була в тому, що їй зовсім не було куди йти.

Було ще рано-вранці і вулиці здавались зовсім порожніми, а в її кишенях не було грошей. Жінка бродила поміж будинків, доки від несподіванки не завмерла. Через дорогу від неї був той самий ресторан, у якому, як вона знала, працювала Ніколь. Але совість їй зовсім не дозволяла увійти всередину та шукати зустрічі з дочкою. Аманда знала, що не мала ніякого права просити допомоги у Нікі, особливо після того, як сама прогнала її без жодних пояснень. Більше за все на світі жінка звинувачувала себе за те, що була сліпа до всього, що відбувалося довкола.

Але буквально через кілька хвилин вона здригнулася від болю знайомого голосу за своєю спиною:

– Ну, привіт, мамо!

Повільно жінка обернулася і побачила, що її дочка стояла тут, поряд, і уважно дивилася на неї. По її щоках зненацька потекли сльози розпачу.

– Нікі... Моя Нікі... – Аманда прикрила рота рукою, щоб стримати крик болю, що рвався назовні. І швидко розвернулась, щоб піти. Їй нестерпно було бачити палаючий ненавистю погляд доньки.

– Мамо!.. – раптом гукнула її Ніка, але та продовжувала йти, навіть не обертаючись. – Мама! – у голосі чулося тремтіння та нотки смутку, змушуючи жінку зупинитися. Вона чула стукіт підборів позаду себе і зненацька дівчина обійняла маму ззаду. – Не йди, прошу тебе…

– Пробач мені, дочко… Я так винна перед тобою… – Аманда навіть не мала сил, щоб подивитися дочки в очі.

– Ходімо зі мною, мамо, – Ніка взяла її за руку і повела за собою. Мовчки вони йшли у бік ресторану. Ніхто з них не знав, що казати. Через кілька хвилин вони увійшли всередину, і дівчина одразу провела Аманду у бік кімнат для персоналу:

– Зачекай мене тут, я зараз повернуся, – і Ніколь вийшла. Жінка озирнулася довкола і важко зітхнула. Вона не розуміла, що зараз тут робити. Але маленька надія на розмову з дочкою горіла слабким вогником у душі.

Її дочка повернулася буквально хвилин за десять і дістала свої речі з шафи.

– Мамо, йдемо. Я взяла відгул до завтра. Думаю, нам є про що з тобою поговорити, – і простягла свою руку їй.

Вони вийшли вдвох із ресторану через вхід для персоналу, щоб не привертати увагу клієнтів та попрямували у бік будинку Нікі. Аманда не знала цього району, тож просто мовчки йшла за своєю дочкою. Коли вони через деякий час увійшли до квартири, тягар останніх років тяжкістю ліг на її плечі. Жінка завмерла на місці, навіть не в змозі зробити ще один крок.

– Це твоя квартира? – раптом запитала вона, коли Ніка вийшла, переодягнувшись у домашню сукню.

– Так. Ідемо на кухню, а потім ти мені все розповіси, – Ніколь заварила їм обом їх улюблений чай і поставила на стіл дві чашки.

– Нікі… Я так винна перед тобою… Не знаю, чи зможеш ти мене колись пробачити… – по її щоках покотилися доріжки сліз, а плечі здригалися від схлипів.

– Мамо... Просто розкажи мені, що трапилося, – голос Ніколь був стривоженим.

– Твій вітчим... Ми посварилися вчора дуже сильно...