Афера з бонусом - Наталія Ольшевська
Вмикаю світло і роззираюся довкола. Знімаю верхній одяг та взуття і перевіряю кожну кімнату по-черзі, приправляючи усе спогадами. Я був тут щасливим, а зараз… Тут моторошно пусто: кухня, де я любив спостерігати, як вона готує, пританцьовуючи під тиху музику, і дозволяє допомогти; вітальня, де я обожнював спостерігати, як вона захоплено дивиться черговий фільм і щоразу хвилюється, аби головні герої залишилися разом, і в’яже іграшки; спальня, у якій ми провели стільки гарячих ночей, гріючись в обіймах. І маленька кімнатка, з якої усе й почалося. Тут досі лежать мої речі. Здається, усе так, як я і залишив. І зараз я розумію, наскільки мені всього було мало… Як же мені її не вистачає.
- Де ж ти, кохана? – задаю питання і слухаю лише тишу. Лягаю на її сторону ліжка, відгортаю ковдру та втикаюся обличчям в подушку, яка також зберегла її запах, але не тепло. – Дай хоч якийсь знак…
Повертаюся на бік і лише зараз помічаю на приліжковій тумбі конверт. Підіймаюся та швидко хапаю до рук і мало не стогну, коли бачу його вміст: та сама монета і лист. Розгортаю його і помічаю два аркуші: один написаний від руки, інший – з друкованим шрифтом. Починаю з першого:
«Якщо ти тримаєш у руках цей лист – таки порушив обіцянку. Але я цього очікувала. Терпіння – не твоя сильна сторона.
Знаєш… Без тебе тут так холодно і порожньо і, як ніколи, самотньо. Кожен предмет наче нагадує про твою присутність… І це відчуття мені знайоме: коли не стало мами і бабусі, я змінила у квартирі усе, аби не предмети берегли спогади, а я. Та різниця в тому, що їх більше немає, а ти – є.
Колись мама сказала, що людина народжується на світ не для того, щоб стати щасливою, а для того, щоб стати щастям для іншого. Спочатку я думала, що десь бродить такий же самотній чоловік, шукає мене, аби я зробила його щасливим, а він – мене. Але недавно зрозуміла, що не для всіх це відчуття є абстрактним. Когось роблять щасливими речі. І якщо таки моє призначення у житті зробити щасливим тебе – я це зроблю.
Монета твоя. Постав лише підпис і віднеси документи за вказаною на договорі дарування адресою. В умові заповіту було сказано, що я не можу віддати усю колекцію. А це лише її невелика частина.
Я хочу, аби ти це зробив. Забрав її.
І коли я повернуся та буду готова зустрітися з тобою знову – більш за все хочу знати, що досі тобі потрібна, але не через неї.»
Перечитую лист декілька разів, несвідомо проводячи кінчиками пальців по кожному рядочку, списаному акуратними літерами, лише тоді дістаю з дна конверту монету. Розглядаю декілька секунд шматок золотого металу з нерівними краями і розумію, який же я дурень… Вважав її ціннішою та бажанішою, ніж її власниця. Та яка ж іронія в тому, що через цю саму монету ми б і не зустрілися…
Вкладаю монету та договір назад до конверту, лишаючи в руках лише лист.
- Де ж тебе шукати?
Блукаю поглядом по кімнаті в надії відшукати зачіпку, поки не зупиняюся поглядом на стелажі, де акуратно розкладені її нитки та інші прибамбаси для в’язання. Шансів мало, але хоча б щось.
Йду до кухні, прихопивши телефон, заварюю чай, а тоді створюю декілька фейкових акаунтів у соцмережах. Роблю різні замовлення на усіх її робочих сторінках. І мало не даю дуба від шаленого стуку серця та тремору в кінцівках, коли вона відписує: «Зроблю, але потрібно чекати приблизно десять днів.»
Та я десять років був згідний чекати! Десять днів – це дрібниці.
Спровадив Олю від вазонів і панькаюся з ними сам, запитуючи поради у мами. У якомусь турбо-режимі виконую більшу частину проєкту спортивного комплексу, за який так і не міг взятися. І найголовніше – завершую будинок, адже зрозумів, чого мені там постійно не вистачало.
А коли приходять сповіщення з трьох різних міст про прибуття посилки – за день облітаю три області, з задоволенням помічаючи, що адреса відправника на усіх однакова.
- Далеченько ж ти від мене заховалася. Що ж, зустрінемося у Вероні.
