Афера з бонусом - Наталія Ольшевська

- Потрібно відчинити. Я швидко.

- Ні, лежи і не рухайся. Я сам відчиню. І якщо там знову твій черговий кандидат для побачень – сходами спущу.

Під смішки Ярини вибираюся з ліжка, йду до передпокою та похапцем натягую на себе штани. Деренчання дзвінка доповнюється стуком у двері. Кому там припікає? Якщо тому самому Денису, який, як з'ясувалося, подзвонив їй, коли я виходив за покупками, – дуже розізлюсь.

Прокручую замок у дверях та відчиняю навстіж.

- Ти хто?

- А ти хто?

- Данило.

- А, Яринчин безх… Сусід. Де вона? – дрібна брюнетка зазирає за моє плече, перекидаючи на іншу руку щось об'ємне, схоже на великого іграшкового ведмедя.

- Вона гола. Тобто, вона спить. Так, вона спить, - киваю, погоджуючись з самим собою.

- То вона вдома? Слава Богу. Ось, - тицяє мені до рук свою ношу. Рефлекторно перехоплюю. – Увесь ранок не могла до неї додзвонитися. Не встигаю завезти його до батьків. Скажи, нехай мені передзвонить, - практично закидає величезну сумку до квартири, схиляється до ведмежати і щось бубнить. А тоді взагалі прощається і зачиняє двері. Божевільна якась.

Лише коли вантаж на моїх витягнутих руках починає звиватися – розумію, що там щось живе. Акуратно повертаю до себе іншою стороною і разом з гучним дитячим криком верещу й собі:

- Ярино!!!

- Що трапилося? Хто там? – практично вилітає зі спальні, зав'язуючи поясок халату.

- Там… Там якась жінка приходила і лишила це! – перекрикую плач.

- Макарчик! – радісно вигукує та перехоплює малого з моїх рук, притискаючи до себе.

   Я тримав у руках дитину! Дитину! Витираю спітнілі долоні об штани, намагаючись відійти від шоку. Я ж зроду їх в руках не тримав! Навіть не торкався!

- Юля приходила? – ставить його на підлогу і починає роздягати. Навіщо?! Йому пора додому! До матері!

- Н-не знаю. Якась навіжена. Вткнула мені його до рук і пішла. Оце лишила, - вказую на сумку. – Просила, аби ти передзвонила.

- Матуся має справи, так? Зараз тебе роздягну, мій солоденький хлопчику. Я за тобою скучила, - сюсюкає до малого, який, на диво, вмовк. – Мабуть, Юлю таки запросили на співбесіду до столиці, - підіймає погляд уже до мене. – Зараз їй зателефоную.

   Що? До столиці? Це ж він тут наскільки?