(не) Ідеальний бос - Аксінія Найт
* * * Від імені Алексісу * * *
Алекс все ще тримав дівчину у своїх обіймах, хоча відчував, що її тіло перестало здригатися від ридань. Він не втримався і ніжно провів по її волоссю, питаючи пошепки.
– Як ти? – мимоволі чоловік перейшов на «ти», але очікуючи, що Ніколь знову почне обурюватися.
– Вже краще. Дякую… – він відчував у її голосі збентеження, хоча ніхто з них не поспішав порушувати ці обійми. – Відвези мене, будь ласка, додому.
– Ніколь... – хотів почати він розмову про те, що сталося цього вечора.
– Не треба, Алексе. Я не готова ні про що зараз говорити. Все це виглядає дуже принизливо. Я розумію, що зіпсувала все…
Вона закрила своє обличчя руками, хоча, як і раніше, не відсторонювалася від чоловіка. Алекс насолоджувався кожною хвилиною, проведеною поряд із дівчиною. Але водночас його лякали ті відчуття, що виникали поруч із нею.
– Я завтра дам розпорядження, щоб цих двох сюди більше не пускали. Не знаю, чого хотів досягти Ділан, але в нього явно нічого не вийшло.
Ніка підняла на нього свій здивований погляд. Її червоні від сліз очі змусили чоловіка здригнутися від того болю, яким вони були наповнені в цей момент, а її питання взагалі вибило його з колії.
– Ти не звільнятимеш мене?
– Ні, з чого це раптом? Я не звик розкидатися найкращими зі своїх співробітників.
– А як же репутація ресторану?.. – у її голосі звучала явна розгубленість.
– Репутацію моєму ресторану зробила ти, коли прийшла сюди понад рік тому. Ти справді гідна цієї посади. І не дозволяй таким, як вони псувати тобі життя.
– Але ж претензії містера Хейза…
– Забудь про них і не згадуй! Я чудово знаю, що ця людина являє собою. І як я пам'ятаю, ми це питання закрили ще рік тому.
– Так, але… – намагалася заперечити дівчина.
– Ніяких «але»! – він дивився прямо їй у вічі. – Ділан приходив до мене рік тому, через місяць після підписання контракту, і намагався розповідати, яка ти погана і попереджав, щоб я в жодному разі не брав тебе на роботу, – Алекс несподівано впіймав себе на думці, що йому подобалось спостерігати, як змінювався погляд дівчини на його слова.
– Почекай… Ти ж міг мене ще тоді звільнити…
– Міг. Але не збирався цього робити, хоча, наскільки я пам'ятаю, ти сама намагалася втекти. Я давно навчився розбиратися в людях і без чужих порад ухвалювати рішення, у тому числі й підбирати співробітників до свого ресторану.
– Алекс… – чоловік знову обійняв дівчину, притискаючи її до себе.
– Мені подобається, коли кличеш мене на ім'я, – посміхнувся він, коли зрозумів, що Ніка ніжно обійняла його у відповідь.
– Ти ж розумієш, що завтра все одно все буде як раніше... Ти великий бос, а я всього лише шеф-кухар твого ресторану, – з тугою в голосі промовила дівчина.
– А ти сама хочеш, щоб було як раніше? – запитав Алекс, несподівано розуміючи наскільки йому важлива відповідь на це запитання.
– Алекс… Я… – на мить затнулась вона, явно обмірковуючи, що сказати. – Я не знаю… Я не можу так… Те, що сталося сьогодні, вибило мене з рівноваги і я вдячна тобі, що ти допоміг. Я не можу передати словами, яким порятунком була твоя несподівана поява там у залі. Але ми і так перейшли межу, – Ніка закрила обличчя руками, а потім нервово провела пальцями по волоссю. – Я не хочу цього. Я не хочу стати твоєю черговою іграшкою. Я бачила тебе разом із Карен, тоді в підсобці клубу. І я розумію, який ти ведеш спосіб життя, – Алекса насторожили її слова настільки, що він миттєво напружився, чекаючи, що ж вона заявить йому далі. Він упіймав себе на думці, що завмер, спостерігаючи за нею. – Я не збираюся засуджувати тебе чи вчити життя. Кожен живе, як вважає правильним. Але я так не хочу… Я не хочу жити за твоїми правилами…
Ніколь замовкла, відсторонено дивлячись зовсім в інший бік від чоловіка. Він відчув, що дівчина знову почала тремтіти від хвилювання. Не втримавшись, обійняв її, міцно притискаючи до себе. Вперше його вивертали навиворіт такою, здавалося б, цілком логічною відмовою. Ще тоді він зрозумів, що Ніка була там. А зараз не знав, що з усім робити.
– Можливо ти маєш рацію. Все своє доросле життя я жив виключно за своїми власними правилами, не думаючи ні про кого і ні про що, – Алекс обіймав її, відчуваючи, як билося у хвилюванні своє серце. Для нього було не властиво відкриватися комусь. Тільки поруч із нею все відчувалося інакше. – Але ж іноді правила можуть змінюватися…
– Ні, Алексе… Я давно зрозуміла, що ти не з тих, хто змінює щось, особливо правила. Це частина тебе. Я не хочу потім страждати і мучитися від болю через нездійснені надії.
– Ніколь… – тихо прошепотів він, не дозволяючи їй перервати їхні обійми. Але дівчина і не збиралася усуватись від нього. Вони вдвох насолоджувалися цими чарівними хвилинами, розуміючи, що такої можливості може більше не мати.
Втративши рахунок часу, вони сиділи в тиші, що порушувалась стукотом обох сердець. Першою отямилася Ніколь.
– Відвези мене, будь ласка, додому. Вже пізно.
– Тебе хтось чекає вдома? – з деякою надією на негативну відповідь запитав чоловік.
