Няня для тирана - Ая Кучер

– Так, як у Янчика, - я посміхаюся, трохи погладжуючи тварину. – Мила. Клик, ти правда думав, що я настільки наївна і юна, що злякаюся звичайного вужа?

Віддаю тварюку Клика і відчуваю бажання зчесати дотик змії зі шкіри. Я боюсь змій, мишей та іншої живності, яка лякає і дратує всіх. Просто показувати це перед чоловіком не хочеться.

Кухня з’єднана з просторим залом, тому я можу спостерігати, як Клик влаштовується на дивані з ноутбуком. А Алек сідає біля чоловіка та відкриває свої замальовки.

Промені західного сонця,  пробиваючись крізь скло і перетинаючи один з одним, наповнюють кімнату відблисками веселки. Ось тільки прикидаю,  що ці вікна мені мити щотижня, і все прекрасне раптом здається не таким яскравим.

Клик, виявляючи себе з несподіваного боку, шепоче щось на вухо Алеку, а той заворожено слухає, прочинивши рота, ніби так запам’ятовується краще. Вони обидва сидять під природним світлом, і сонячні зайчики грають у їхньому волоссі, змінюючи їх колір від гіркого шоколаду до молочного.

Серце раптом завмирає від усвідомлення, як ці двоє схожі, але потім думка вислизає, насмішивши мене. Я точно знаю, хто доводиться Алеку батьком і вже точно запам’ятала б коханця з дивним ім’ям Клик.

Син махає мені і посміхається, чекаючи у відповідь посмішку, і я не стримую емоцій. Але варто чоловікові перехопити мій погляд, як обличчя миттю кам’яніє і моя посмішка відразу стає натягнутою.

Це здається грубим та неприємним, але нічого не можу з собою вдіяти. Єдиний, хто бачить мої справжні емоції – Алек, іншим доводиться задовольнятися режимом «нуль емоцій» або фальшивою маскою, яку я навіть не намагаюся зробити схожою на справжню. Це мій захисний механізм, який давним-давно заіржавів і не пропускає нікого всередину душі та серця.

Не можна наближатися. Не можна.

Справа закінчиться, а мені доведеться повернутись додому і вдавати,  що все добре.

Але,  здається, я почала нестися у бік урвища без гальм у той момент, як дозволила Клику поцілувати себе.