Няня для тирана - Ая Кучер

– Руки прибрав від Арини, доки я їх тобі не відірвав.

Клик загрожує і робить крок до нас. Звичним рухом тягнеться до куртки, але опускає руку. Мабуть, згадав, що з собою немає зброї.

– А ти ризикни спробувати, - Ігор тільки сильніше розпалює злість Клика. – Минулого разу я наваляв тобі.

– Минулого разу мене відвернули.

– Виправдуйся тепер.

– Тату!

Кіра руйнує весь момент їхньої чергової сутички. Кидається до Клика і радісно верещить, коли той підхоплює на руки та крутить високо над собою. Вона бовтає ногами в повітрі, але не просить зупинитися. Знає, що він так і зробить, а дочка надто любить цю розвагу.

– Вередувала?

– Ага. І Алек також.

– Зрадниця.

Син бурчить, але дозволяє Клику потріпати по вигорілому волоссі та притиснути до себе.

– І мама вередувала, - дочка взагалі здає всіх. – Вона пила каву.

– Та ти що? Мама користується тим, що її покарати не можна. Почекай, народиш мені близнючок і отримаєш сповна.

– Може, то хлопці будуть! – я вперто відстоюю свою думку. Хочу синів. Таких, щоб теж на Клика були схожі. – І як же ти мене покараєш?

Клик поруч, тільки йому чути мої слова. Ігор уже відволік дітей на себе, даючи нам час побути вдвох. Тому я ні краплі не соромлюся свого погляду і надто вульгарного шепоту.

– Із ліжка не випущу.

– Це обіцянка, а не погроза.

– Бляха, мала, - Клик притискається до мене збоку, щоб живіт, що випирає, не заважав. Коротко цілує у шию. – Не можна таке говорити зголоднілому чоловікові.

– Зголоднілому? Два тижні не бачились.

– Цілих дві. Триндець як довго. Я сумував, Аріш.

– Я теж сумувала, К… Артем.

– Серйозно? Стільки років не можеш запам’ятати моє ім’я?

– Кликів Артем, я все пам’ятаю, - провожу пальцями ледве помітною щетиною. Торкаюся шраму і тремчу від цієї близькості. Здається, ніби з кожним днем тільки сильніше в почуттях бруду. – Хоча моє прізвище було звучнішим.

– Ларіна, - плюється, але в очах чорти танцюють. – Найгірше прізвище.

– Найгірша хіба не Харукан?

– Будь-яке прізвище не підходить, якщо воно не моє.

Сама тягнуся за поцілунком. З ним не можу себе тримати в руках. У час, проведений порізно, коли він у справах їздить, – найгірше катування. Страшно уявити, як я змогла б жити далі, якби Віра тоді не врятувала його.

Побачила його всього в крові, що ледве тримається на ногах. Попри слабкість, він прийшов до мене, тому що я відмовлялася вставати. Замість того, щоб відлежатись, про мене більше думав.

– Клика більше немає. Все.

– Я не розумію. Клик...

– Артем. Я назвав тобі своє ім’я. Артем, - повторив. А я в нього втиснулася. Втягнула рідний запах, обхопила руками. Так боляче було його втрачати. Однією не страшно, страшно без нього. – Я зав’язую. Чесно, без терміну випробування. Сьогодні о другій годині тридцять сім хвилин Клик помер. Усі думатимуть, що я мертвий.

– Впевнений? Чи не пошкодуєш через п’ять років, що кинув все через мене?

– Не через тебе, заради тебе. Нас.

Через три тижні закоханості я дізналася його ім’я. Артем Кликів. У чоловіка не пропала загартування і звичка обертатися. Залишилися жорсткі нотки, але з цим я могла впоратися. Я полюбила не ідеал, а те, яким він був насправді. Без потрібної броні.

– Не шкодуєш? – раптом питаю, доки вітер і руки Артема пестять обличчя. – Що все залишив?

– Ні краплі, - і цілує. Ніжно, пристрасно. Кожен поцілунок неповторний та потрібний. У мене в животі, поруч із близнюками, лютують метелики. Рвуть зсередини.

– Фу, ма! – Кіра крутиться біля нас і смикає за край сукні. – Тату, не слину маму.

– Не заважай, Кір, - Алек відводить сестру.

– Поцілунки – це фу, Ал. Правда ж.

– Я пригадаю їй, коли вона піде на перше побачення, - усміхається Клик і дарує ще один поцілунок. – Ігорю, ще раз простягнеш руки до моєї дружини...

– Простягну. Дозволь нагадати, що це я зробив так, щоб вона стала твоєю дружиною. Ти б ще кілька років умовляв. І я хрещений твоєї дочки, більше поваги.

– Хрещений, - чоловік хмуриться і відводить очі. – Звір мені досі цього не пробачив.

– Сам винен. Ти вирішив перевірити, хто краще за Аріну знає. Чи думав, що я її не вивчив за стільки років?

Клик нічого не відповідає. Навіть через стільки часу в думках він залишається Кликом. Важко позбутися звички.

– Слухай, - починає Артем, коли ми опиняємося вдома. Я лягаю на ліжко, ви тягаючи втомлені ноги. А чоловік моститься поруч, торкаючись долонею до живота. – Я розповів тобі всі свої таємниці. Може,  все-таки назвеш ім’я батька Алека?

Я напружуюсь, відчуваючи, як все всередині стискається. Артем жодного разу цю тему не порушував. Тільки тієї ночі, коли Клик перестав існувати, а залишився тільки мій Кликів Артем. Ми так само лежали на ліжку, тільки я притискалася до чоловіка і слухала рване дихання.