Няня для тирана - Ая Кучер
Від його слів тепло розтікається тілом. І вперше за довгий час почуваюся потрібною. Невпевнена посмішка з’являється на моєму обличчі. Почуття, що всі рішення, вчинки та думки, всі пройдені дороги нарешті привели мене в потрібне, правильне місце, мій особистий Едем.
– Не впевнена, що твоя черга загадувати.
Вимовляю тихо, боячись злякати момент. Ніяк не можу зрозуміти: каже він це серйозно чи просто піддався моменту?
– Потім вирішимо. Мене інше питання зараз хвилює. Навіть два. Чи любиш ти мене, чи хочеш стати моєю дружиною?
– Кохаю, - ця правда надто складна для мене однієї. Я не винесу такої ноші. – Я кохаю тебе. Стати твоєю дружиною чи дружиною Клика? Стати дружиною кримінального авторитету чи… Та я навіть твого імені не знаю!
Клик нахиляється до мене. Веде губами по шиї, змушуючи серце працювати на межі сил. Стосується мочки губами, легко стискає зубами А потім шепоче всього одне слово. Ім’я. Його справжнє. Те, що в одну мить здається таким рідним і правильним.
– Я серйозно говорив про рішення зав’язати. Не одразу, Арін. Відразу не вийде. Але цього разу це дійсно тебе не торкнеться. Ми працюватимемо над відносинами, гаразд? Бо мені без тебе хрінова. Ламає, криє. Готовий убити будь-кого, хто поруч з тобою виявиться. І, мабуть, мене ніколи не відпустить. І я не хочу. Отже, якщо в мене буде час закінчити все, я піду з бізнесу.
– Якщо буде час? Про що ти?
Мені не подобаються останні слова чоловіка. Говорить легко, але чіпляюся за них. Немов щось важливе упустила, небезпечне. Прислухаюся до тиші лісу, але нічого не чути. Нас не переслідують. То чому часу може не вистачити?
Тільки замість відповіді Клик повільно опускається на землю. Я ж падаю поруч із ним. Не звертаю уваги на біль у колінах від удару. Зараз головне – дізнатися, що з Кликом відбувається.
– Гей, ти чого?
Кличу справжнім ім’ям, але чоловік на межі втрати свідомості. Намагаюся зрозуміти, що відбувається. Не придумавши нічого кращого, розстібаю куртку. Помічаю на ній невелику дірку. На поріз схоже.
А білій сорочці дісталося сильніше. На боці порвано, вся в кривавих слідах.
Вогнепальне.
Я не знаю, що з цим робити. Коли його встигли підстрелити? В машині? Чому тоді нічого не сказав? Навіщо було витрачати час та йти незрозуміло куди? Навіщо мені було в коханні освідчуватися та стосунки з’ясовувати? Він же міг ці сили витратити на те, щоб дістатися місця зустрічі.
Переді мною лежить Клик, а мене всю трясе. Думки відразу розлетілися, не бажаючи збиратися воєдино в такій екстремальній ситуації. Час невблаганно рухається вперед, але я не знаю, що робити. Дотягти хлопця до найближчого поселення? Я при всьому бажанні не зможу подужати й кілька кроків. А залишити його тут, вирушивши за допомогою поодинці, теж не можу. Хто знає, що станеться, поки я дістануся людей, поки приведу сюди. Тим більше довкола суцільна темрява, лише світло місяця трохи освітлює місцевість.
В таких речах я повний профан. Гаразд, зупинити кровотечу я ще зможу, але що робити з вогнепальним пораненням? Тут же виникає мільйон нових питань. Звідки воно? Як давно Клик його отримав? Що робити? Куля залишилася всередині чи ні? Запитання є, відповідей немає.
– Все добре, мала, - тихий голос Клика лякає сильніше крику. – Я гаразд. Віриш? Хлопці вже близько. Вони подбають про тебе.
– Я вийду за тебе, - говорю зовсім не в тему. – Виконаю твоє прохання. А ти моє слабо виконай. Не вмирай. Не смій мене кидати. Слабко не вмирати?
– Здається, цього разу я програю, Аріш.
Він більше нічого не каже. Не реагує на мої слова, спроби привести його до тями. Намагаюся намацати пульс і відрахувати ритм. Занадто повільний. Занадто тихо довкола. Його друзів все немає і немає, хоч кожна секунда важлива. А я сама не впораюся. Не пінцетом же для брів діставати кулю і запальничкою припікати рану.
Безпорадна. Розбита. Нікчемна.
Я нічого не можу вдіяти, виправити.
Клик помирає у мене на руках.
Ну от і все…
Залишився лише епілог.
