Няня для тирана - Ая Кучер

Тільки одна справа не дає мені спокою.

– Мені цікаво… А якби я раптом залетіла?

– Ти вагітна?

Так.

Ні.

Так.

– Ні, - здаюсь своєму захисному механізму. – Якби. Раптом.

– Якби, - повторює Клик і розвертається до мене. Не встигаю витерти блискучі на щоках сльози, і він, звичайно, помічає їх. Легко торкається обличчя, стираючи мокрі доріжки. Притискає мене до себе, однією рукою за талію обіймає, сильніше в обіймах стискуючи. А другою заривається в розпатлане волосся, змушуючи уткнутися обличчям у плече.

– Бляха. Що ти хочеш від мене почути, Арін? Що я тоді все кинув би та почав нове життя?

– Ні, - приречено. Нові сльози й так добре, що чоловік їх не бачить.

– Що я постарався б змінитися і стати кращим, ніж я є? Мовляв, перекрию себе так, як тобі треба?

– Ні.

Звичайно, ні. Клик не зміниться, не виправиться. Навіть просити про таке не можу. Не хочу. Все, що мені було потрібно,  щоб він просто був завжди зі мною чесним і відкритим. Чи не таким, як останні дні. Більшого мені не треба було.

– Чи, може, щоб я тобі в коханні зізнався?

– Ні.

Замовчи, Клик. Замовкни, будь ласка. І так зсередини все розриває, а він тільки олії підливає. Гранату за гранатою кидає, а мені ці вибухи пережити якось треба.

– Так. На всі три варіанти. Я готовий кинути все. Я готовий змінюватись. Хріново вийде, мало, не відремонтувати. Але постараюся. І так, мала. Я люблю тебе. Це щось змінює?

– Що?

Відштовхую від себе чоловіка. Не розумію, навіщо він так робить. Навіщо каже такі речі, не маючи їх на увазі. Зайвий раз познущатися хоче?

– Клик, ти мене любиш?

– А ти мене ні?

Я можу закінчити все прямо зараз. Відповісти брехливе "ні" і розлучитися назавжди. Більше не лізти в цей вир. Врятувати себе від проблем та болю. Найлегше зараз буде пережити, ніж через рік чи два.

– Я не знаю.

– Охренено.

– Ні. Стій, - не дозволяю від себе відійти. – Що те кохання? Я вже нічорта не знаю, Клик. Раніше все так було чітко, правильно. А ти прийшов і все зруйнував. Усі кордони, орієнтири стер. Що таке любов? Готовність все прощати? Готовність переступити через себе? Може, ти хочеш усе життя з цією людиною прокидатися? Я любила до тебе лише раз. Там все було просто: він мені подобався, я йому. Дурна підліткова закоханість, що закінчилася вагітністю та розбитим серцем.

– Я гадав, що ти не знала батька дитини. Ти сказала, що він не знає про Алека.

– Я сказала: він не знає, що у нього є син. Це так. Все. Йому не потрібне було це, зрозуміло? І ми взагалі не про це говоримо.

– Про це, якщо ти й досі його любиш.

– Я гадала, що люблю. Але це зовсім не схоже на те, що я відчуваю до тебе. З тобою все глибше, гостріше. Мені боляче бути з тобою. Думаю,  що неправильно вчиняю. А по-іншому не могла. Тягне до тебе. Ти ніби мені під шкіру пробрався, в душу. Нахабно оселився, не питаючи моєї думки. І позбутися не виходить. Так що таке кохання, Клик? Це кохання?

Остання фраза глухне у поцілунку. Я чекаю пристрасті, натиску. Болі в покусаних губах і хватки на талії. Але все негаразд. Чоловік діє ніжно, акуратно. Неважко стосується губ, змушуючи бажати більшого.

Усередині все ніби завмирає, зависає над прірвою. Суцільна невизначеність. Але зараз так добре. Відповідно. Легко і ніжно, наче всі ті почуття через поцілунок намагаюсь передати.

Однією рукою стискаю його плече, щоб не впасти, другою зариваюсь у темне волосся, не даючи відсторонитися. Він потрібний мені якомога ближче. Наче якщо поцілунок перерветься, я помру. Від дотиків холодних пальців Клика шкіра палає. Він так близько, поряд, мій. Усередині вибухають феєрверки, літають смерчі, холод відступає.

– Я люблю тебе, - все повторює Клик, вдивляючись у моє обличчя, даруючи короткі поцілунки у щоки, лоб, очі. Цілує все, до чого дотягується, притискає до себе, але мені здається, що він надто далеко.

Те, що відбувається, нагадує сон. Ось зараз я прокинуся, і виявиться, що цього не було. Клик не освідчувався в коханні, не був поруч, не цілував. Мені так часто снилися схожі ситуації, що боюся розплющувати очі, боюся вимовити хоч слово. Не хочу прокидатися, не хочу опинятися в порожній, холодній кімнаті без Клика.

Без нього нічого не хочеться.

– І я тебе.

Слова злітають з губ, і очі розкриваються, очікуючи на реакцію. Я не знаю,  чого саме чекати від хлопця, тому чекаю сміху, полегшеного зітхання,  але не наступного:

– Виходь за мене, - Клик дивиться своїми карими очима і застигла напівусмішка здається ще ширше. – Чи слабо?

У мене перехоплює подих. Усередині все кричить про те, що я повинна погодитися. У горлі пересохло, в голові пусто, і хочеться дати волю інстинктам. А інстинкти кричать про те, що має бігти звідси, швидко, без зупинок та оглядок, кричать, що має обійняти хлопця і не відпускати стільки, скільки дозволить доля.