Няня для тирана - Ая Кучер

Якби не було я стільки часу з Кликом, я б навіть не помітила. Але погляд чіпляється за те, як поводиться дівчина. Уважно стежить за входом. Кожного нового відвідувача начебто сканує. І спиною повертається тільки до стіни, щоби не втратити огляд. Клик поводиться майже так само в будь-якому публічному місці. Щоб можливу небезпеку не проморгати.

Я не встигаю подумати, що за небезпеку загрожує Мірі. Бо біля ресторану зупиняються два джипи. Занадто схожі на той, у який сів убивця Баширова. Номерів тоді розглянути не вдалося. Але марку Клик впізнав одразу.

Точно таку ж, з автомобілів якої зараз вилазять озброєні чоловіки. Великі, небезпечні. Дізнались, що я була там. Вистежили та прийшли за мною.

Ідеї хаотично крутяться у голові, вимальовуючи різні варіанти. Хочеться просто кинутися тікати, тільки не знаю куди. Раптом вони біля чорного входу теж чекають ?

– Бля, за мною, - виривається з подихом. Тільки нова знайома одночасно зі мною ці ж слова вимовляє. – Що?

– Що?

Я дивлюся на неї мить, намагаючись зрозуміти, кого з нас вистежують. Але потім просто хапаю Міру за долоню та тягну до Харукана на другий поверх. Неважливо, за ким із нас прийшла ця армія. В будь-якому випадку жертві буде хрінова.

Я вже отримала від Клика за те, що завжди втручаюся. Не просто догану пережила, а чоловіка втратила. Того, ким дихала та з ким спільне майбутнє малювала у фантазіях. І втягнення в чергове розбирання знову може закінчитися проблемами.

Тільки я не могла покинути Міру. Вона мені ніхто, але відпустити тремтячу долоню я не в змозі. Асю не змогла врятувати, витягти з того будинку, то хоч комусь допоможу.

– Там якісь озброєні бійці, - заявляю Ігорю,  зачиняючи двері на замок. – Або за мною, або за нею.

– Міра? – колишній шеф здивовано дивиться на дівчину. – Я думав, що ти більше не працюєш.

– Іноді, - неодмінно знизує плечима. Охоплює себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння. – Це через брата. Він уляпався. Ігорьку, скажи, що тут є ще один вихід? Мені б тільки з будівлі вибратися, а далі розберуся.

– Є зовнішні сходи. Але кволі. Веде у вузький прохід, просто так не помітиш.

– Чудово.

Поки що я намагаюся зрозуміти ситуацію, дівчина вже скидає з себе туфлі. А потім і панчохи, щоб не так ноги ковзали. Міру скрикує і тремтить від холоду, босими ногами торкаючись металу. Надворі давно осінь, а погода вирує. Мені у цій справі простіше. Я не зраджую своїм улюбленим білим кросівкам.

– Стривай, - Ігор зупиняє мене за руку. – Давайте я викличу когось із водіїв. Ви ж не побіжіть через все місто. І я ще не втратив своєї влади, вони так просто сюди не потраплять.

– Дякую. Але не треба. У мене є варіант втечі.

– Не одна приїхала?

І це не просто цікавість. Ігор ніби в душу заглядає, знаючи наперед відповідь. Він не про хлопця запитує чи друга. Вкладає набагато більше сенсу у це питання. Практично прямо запитує, чи я його зрадила.

– Не одна.

Цю правду він заслужив. Хоч чимось відплачу за його допомогу. Киваю наостанок і вибираюсь у вікно за Мірою. Мені здається, що вкотре роблю помилку. Але однією більше, однією менше.

Все одно головні помилки мені не виправити.