Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Так покінчила своє існування волохівщина, а сам Волох помалу сходить на зовсім мале становище мурина, що вже робив своє діло".
Розділ VПерші організаційні кроки (грудень 1919 та січень 1920 р.р.)
Залишаючи набоці випадок із Волохом, наша армія в районі Уманщини одержала можливість трохи відпочити й розпочати свою реорганізаційну працю. Нею малося на меті пере творити рештки частин нашої армії на військові організми, що відповідали б характерові партизанських чинів з одного боку, й давали б можливість, в разі потреби, перейти знову до нормальних формацій.
Маючи це на увазі, Командування Армії встановило такі вимоги:
1) Кожна група реорганізується в дивізію тієї ж назви; вона складатиметься з одної пішої бригади, одної гарматної частини (2–4 гарматі) й технічної сотні.
2) Кожна дивізія зміцнює, як тільки можливо, свій кінний полк різними дрібними кінними частинами, а якщо можна, то формує полк другої черги.
3) 3-я Стрілецька дивізія продовжує формування 3-го кінного полку.
4) Всі частини заховують свої бувші назви.
5) Зайві штаби розформовуються та йдуть на зміцнення бойових частин.
6) Особливу увагу групи мають звернути на розформування всіх зайвих обозів, транспортів і нестройових частин.
Скоротити обози до minimum'а, як того вимагав характер наших походів, було неможливо, бо, за браком грошей, частини мусили мати при собі цукор, збіжжя, спирт — як засіб виміну[56]. Питання про заопікування хворими було особливо гострим, бо тиф продовжував свою руїнницьку працю й далі; здається, не було ні одної людини, що під час походу не перенесла б тої або іншої форми цієї хвороби (треба пригадати, що тоді вся Україна була в тифозній пошесті). Більшість козацтва переносила цю хворобу на возах, і лишень деяких було залишено по селах і містечках. Через те обози при армії мусили бути великими.
Штаб Волинської та Київської дивізії, стосунково, були в доброму стані, щождо штабу Запорожців, що одночасно мусив виконувати функції й штабу армії, то тут справа виглядала значно гірше, бо, як то вже було зазначено вище, весь штаб Запорожців на стації Полонному був інтернований поляками; лишились тільки: армійський пан-отець Пащевський, два мої адьютанти — сотник Миколаєнко та четар Кочуржук, сотник Копац — начальник технічного війська, скарбник штабу, якому ледве вдалося втекти з полону з грошовою скринкою й догнати армію вже під час походу, і сотник Пругло.
Сили штабу треба було збільшити. Для виконання обовязків начальника штабу був прикомандирований полковник Долуд, на варвого отамана призначено полковника Ткачука, йому ж одночасно було доручено справу контролю господарських справ армії, для служби звязку були прикомандировані до штабу армії від кожної дивізії по одному старшині та по двоє козаків. Як самий характер подій, так і сили штабу не дозволяли формувати жадних армійських транспортів, через те справу постачання було цілком покладено на дивізії, для чого в потрібних випадках дивізіям указувалися харчові райони; щодо грошових засобів, готівки в армії зовсім не було, бо не можна вважати за вистарчальну готівку той мільйон чи два карбованців, що передав Командуванню армії перед початком походу Голова Ради Міністрів у містечку Чорториї.
На загал можна сказати, що труднощів із харчуванням не було, бо село охоче годувало козаків по три-чотири добі й уже після того тільки починало цікавитися, чи хутко козаки мають рушати далі. Проте армії потрібні були чималі засоби, щоб купувати одяг, взуття, а головне — коні.
Цукор, спирт та ворожі інтендантські склади були для нас одинокими до того засобами.
Цукру й спирту по заводах під той час на Україні було досить (на самому тільки Перегонівському заводі малося 200 тисяч пудів), а селянам того й другого завжди бракувало. Згідно з оголошеним порядком, дивізії мали отримувати від вартового отамана посвідки, і по них комендантура цукроварні вже виконувала накази.
Для переведення персональної реєстрації, розрахування в господарських справах та контролю дивізії мусили подавати щотижня вартовому отаманові реєстри-звіти й у них повинні були зазначати всі зміни за минулий час, кількість людей та коней.
Ціну на коні було унормовано в межах від 20–40 тисяч карбованців. Порівнюючи з іншими грішми (деникінські, керенки й совітські), наші гроші йшли добре, а гривня — так та пишалася своєю особливою котировкою, майже вдвоє вищою. Звичайно, за браком валюти робилися комбінації — грошей, цукру, спирту й т.і.
Через відступ під навалою добровольців та большевиків, а потім через безупинні марші, повний брак ліків та медичного персоналу, кінний склад армії, властиво, звівся на нівець — сливе 80 % було шкап та коростявих коней.
Дивізії розпочали енергійну боротьбу з цією кінською пошестю, використовуючи для цього місцеві ветеринарні пункти. Добровольча армія при своєму відступі залишила чимало тим часово знесилених коней, і селянство, що ждало реквізицій збоку червоних, що ось надходили, приводило все це до нас на продаж. З прибуттям нашої частини в село на постій, там розпочинався справжній кінський ярмарок.
Але найтяжчим питанням в організаційній
