Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

од розїздів, я наказав кінній окремій сотні вирушити в авангарді по дорозі на с.с. Калинівку — Стадницю — Високе; колоні головних сил у складі Юнацького полку, Синього полку, гармат, обозу — вирушити по дорозі на с.с. Калинівку — Стадницю — Високе; аріергардові — 9 стрілецькому полкові — по дорозі, за колоною головних сил; Чорноморському полкові вирушити по дорозі на с.с. Голотьки — Стадницю — Високе й бути лівим боковим авангардом. Згідно з моїм наказом дивізія о 11 годині порядком зазначеним вирушила, вживши всіх заходів, щодо охорони. Тільки Чорноморський полк не вирушив, залишаючись у м. Животові з причин, як потім мені доповів командир полку сотник Любимець, кування коней.

Цікаво, що полковник Чижевський у складеній ним історії робить мені закиди про невисилку мір охорони, що спричинилося до розгрому дивізії. Не буду оправдуватися азбукою, а прошу звернути увагу на ті противенства, що містяться там: Полк. Чижевський каже про невисилку мір охорони й там же зазначує, що уникнули розгрому тільки кінна сотня під керуванням сотника Шульги та Чорноморський полк, що були в авангарді й арієргарді.

Склад частин дивізії (бойовий) у той час був такий; Юнацький полк — 35 багнетів, Синій полк — біля З0 багнетів і 7 шабель, гарматна бригада — 2 гарматі, 9-й стрілецький полк — 15–20 багнетів, кулеметів — 5, із них один був в обозі без обслуги; Чорноморський полк — 28 шабель, кінна окрема сотня — 32 шаблі — разом здатних до бою — 80–85 багнетів, 67 шабель, 4 кулемети та 2 гарматі.

При вирушенні дивізії з м. Животова було мною одержано доповіщення від одного з розїздів, висланих на м. Тетіїв, що замічений ним ворожий розїзд, який їхав по шляху з м. Тетієва на м. Животів, зобачивши наш розїзд, повернув назад. Більш доповіщень не поступало. Не пройшли ми більше як 2 верстви од м. Животова, як мені було докладено (я зі штабом їхав на переді колони), що зліва появилася кіннота. Спочатку в мене промайнула думка, що це Чорноморський полк, але не встиг я висловити цієї думки, як зліва дійсно вже неслася велика ворожа лава кінноти. Я ледве віддав наказа розсипатися в лаву та відкрити вогонь, як уже кіннота наскакувала на колону дивізії. Все ж наші невеличкі частинки піхоти відкрили кулеметний та рушничний вогонь, але це було безнадійно. Страшна лава, не менше як 600 шабель, була вже майже біля обозу. Я зі штабом (старшини, ординарці, тут же й полковник Чижевський — разом 23 чоловіка, з них більшість, як і я, без шабель), кинулися вправо, в поле. Відскочивши на кроків 200–300, ми зупинилися, щоб що-будь порадити, але ж прийшлося тільки подивитися, як ворог грабував обоз. Правда, полковник Крат звернувся до мене, аби кинутися в контр-атаку, і я його цілком розумів, — там в обозі, де лютував ворог, була його дружина, але здоровий розум твердив, що це нісенітниця — один в полі не вояка. А тут ще до того чоловік із півсотні деникінців кинулося до нас, стріляючи по нас набігу. Нічого не зоставалося нам, як тільки залишити поле бою.

Отже контр-атаки, що про неї пише полковник Чижевський, не тільки не було, але й не могло бути. Заатаковані ми були не яким-небудь розїздом, а полком кінноти, під керуванням князя Голіцина, Кавказької "сводной" дивізії, — відділу генерала Попова. Ворог переслідував нас верстов із пять, при чому ледве їм не дістався полковник Чижевський, що впав був із конем, але все ж йому допомогли встати та сісти на коня, і він разом із нами скакав по полі, доки ворог не лишив погоні. Під с. Калинівкою ми настигли кінну окрему сотню, що була збоку с. Голотьок у рухові заатакована ворогом і в цій атаці понесла втрати — 2 ранених. Прибувши в с. Високе, ми розташувалися на ночівлю, туди ж через годину-дві прибув і Чорноморський полк.

У бою під м. Животовим дивізія понесла втрати: вбитими 11 чоловік, полоненими до 100 чоловік, 2 гарматі, 5 кулеметів і обоз. Усі хворі на тиф були залишені деникінцями в с. Голотьках. Днів за пять почали прибувати до дивізії старшини та козаки, що під м. Животовим попали до полону, й дивізія з кожним днем почала збільшуватися.

Доповідаючи Командармові про Животів, я просив про призначення розсліду цієї поразки, але на це Командарм відповів: "Усього не передбачиш і не вгадаєш. Ваше становисько було тяжке".

Цими подіями я закінчую першу частину оповідання про зимовий похід, бо далі, з другой половини січня (19 січня), ситуація набуває цілком нового характеру, що вимагає зовсім відмінної тактики Армії У.Н.Р.

ЧАСТЬ II
Розділ І
Армія У.Н.Р. в коридорі що утворено добровольчою й большевицькою арміями — Усталення ідеології. — Марш розєднаними дивізіями

Після чинів на Уманьщині, наша Армія відійшла була до району Перегонівка — Голованівськ — Покотилів (штаб армії в с. Рогове), а з 16 січня почала посуватися в південно- східньому напрямкові, до р. Синюхи; — маршрут: Перегонівка — Лебединка — Троянка — Казимирівка. В районах цих було багато цукру й спирту; селянство в більшості було заможне; це добре відбилося на організаційній праці дивізій.

На підставі де-яких розвідчих даних можна було уявити собі, що Командування Добровольчої армії, перебільшуючи в своїй уяві нашу кількість, вирішило поставити Українську армію поміж своїм та большевицьким фронтом і тим самим привести нас до загибелі. Відступ Добровольчої армії був остільки поспішний, що поміж обома фронтами залишилася просторінь біля 200 верстов.

Приблизно біля половини січня наша розвідка майже точно встановила напрямок фронту Добровольчої армії, а саме: головними групами Добровольча армія тримала: Бірзульський та Ново-Український залізничі вузли і район Єлизавету, а потім фронт повертав круто в південно-західньому напрямкові.