Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Коли всі пішли до церкви, я з полковником Долудом сідаю за черговий наказ, що сьогодня повинен віднести козацтву моє поздоровлення зі Святом. У такі дні в добрій військовій частині завжди виявляється відчуття особливої внутрішньої єдности; обидві сторони — начальники й підлеглі, — забувають все лихо, всі чергові неприємності, буденні дрібні непорозуміння й тільки залишають у душі найкращі почуття, підкреслюють їх, їм віддають належне. В цей великий вечір, у таких виключних обставинах бойово-похідного життя, хотілося хоч у коротких висловах чергового наказу промовити до війська святочним привітом і висловити йому всю ту повагу, що Вища Команда мала до нього за його лицарські чини й героїчне поступування.

Як завжди, па перешкоді мені став брак ґрунтовного знання мови; полковник Долуд у цьому відношенню був сильніший за мене. Тому я лишав йому в цій справі вибір своєрідних форм і виразів.

До вечірні ми трохи спізнилися; народ великим натовпом оточував невеличку, недавно поновлену церкву; середина її на цей раз мала вигляд незвичайний — поміж селян було рясно вкраплене наше старшинство й козацтво; на хорах пізнаю старшин і козаків конвою. Хто міг би сказати, що це було в грудні 1919 р. на Великій Україні, на Київщині, коли вона була охоплена вся полумям революційної боротьби?

Вертаюся. Хату, приготовану до вечері, не можна було пізнати. Полковник Ткачук зробив усе, що було в його силах, аби виконати обрядову частину Свят-вечера, коли по нашому прекрасному звичаю збираються всі докупи, без різниці станів.

Це дуже добре вражає й так допомагає старшому начальникові надати святочній вечері цілком семейний характер. Традиційна святочна тиша; думки кожного скеровані до своєї хати, родинних обставин.

Під час вечері надійшли поздоровлення від дивізій: отамана Тютюнника, отамана Загродського, а від імени Запорожців вітали команду зі святом полковники Дубовий, Алмазів і бажали кращих днів Україні й нам.

Пізніш доповіли про прибуття хору під проводом місцевого вчителя — студента політехніки.

Різдвяний гімн "Христос рождається" змінив національний "Ще не вмерла Україна і слава, і воля", відспіваний усіма присутніми. Далі промовив студент-дириґент хору. Не пригадую собі слів, що тоді я промовив, проте певно памятаю, що було висловлено думки й почуття, найдорожчі для тих, хто вже знайшов свою батьківщину, для яких назва "малорос" стала ганьбою.

На Уманщині, а також на Поділлю й Херсонщині, де в ту зиму перебувала наша збройна сила — Армія У.Н.Р. і Галицька армія, — під Свят-вечір було напевно чимало хатинок, де вояцтво й селянство рідними співами славили народження Предвічного й злучали з цим свої надії на прийдешнє світле для України народження — на незалежне життя.

Хор відспівував колядки, а думки мої перенеслися на рік назад. Пригадалося Різдво в Галичині, в м. Бібрці. Тоді картина була інша, — кожна з воюючих сторін очікувала, щоб скористати зі святочного настрою ворога й зробити буцім несподіваний напад. У той Свят-вечір галицькі стрільці в передових шанцях особливо пильно та напружено вдивлялися в темряву ночі…

Тільки в глибших районах старшини й стрілецтво мали час на взаємний святочний привіт.

Стрільці "Начальної" запросили мене до себе; старший стрілець промовив, хоч і не багато, проте чуло, красиво, вдумливо, за те, що в цю хвилю вони, стрільці, особливо відчувають той обовязок, покладений на них Батьківщиною, і що вони розуміють, що не одним днем рішатиметься наша справа — проте перший крок вже зроблений — і воля єдина, і віра незломна в національну міць мають завершити наше діло добрим кінцем.

Довго ще співав хор; потроху в хату надійшли й козаки, а кому не вистарчило місця в хаті, той притулявся знадвору до вікон.

Так хотілося в ту мить сказати нашим ворогам словами Тараса Шевченка —

Цей вечір ніколи не зникне в мене з памяті. Він яскравіше від усіх історичних розвідок сказав мені, що правда велика закладена в наше діло, й не немічними людськими зусиллями поборювати його й зневажати.

За кілька днів після того, як ми прибули на Уманщину, Командування одержало зовсім несподівану звістку, що прибув із своїми гайдамаками "батько Волох" і розташувався по селах, приблизно в десяти верствах на південний захід від Умані. (Волохів штаб — с. Кузьмина-Гребля).

Дальші відомості подали детальну історію його попередніх авантюр: під Житомиром Волохові не пощастило — большевики відмовилися мати з ним діло; йому зі своїм відділом насилу вдалося втекти від роззброєння (допоміг лиш випадок — післанець до червоного командира попав до хати, де ночували волохівці).

Партія Українських Комуністів (У.К.П.), так звані боротьбісти, утворили Революційний Комітет Правобережжя[52] й висунула Волоха на головного командувача військами Червоної України.

В такому вже організованому для державної праці стані Волох вирушив по маршрутові: Чуднів, Янушпіль, Уланів, Пиків, Калинівка, Липовець, Вороновиці, Ільїнці, Дашів, Гранів, Умань і по дорозі збирав усякі рештки бувших наших урядових установ, при чому значну ролю відіграла чутка, що у Волоха були гроші. Так, уже з досить поважною по кількості масою, понад 5,000 людей, Волох прибув на відпочинок до міста Липівця. Тут Волох залишив без належної уваги своє оперативне становище й був заатакований кіннотою Добровольчої армії. Волохові відділи після того почали швидко відходити на південну Уманщину, але не манівцями, а битими шляхами й ізнов опинилися на дорозі, по якій відступали Добровольці. В