Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Плювати! Я не піду по життю похиленою. Я нічого не маю, але маю гордість!

Нехай береже мене Всевишній від подібних «друзів» і сусідів. І сьогодні, і завтра, і завжди!

Будур

19.04.

Приїхали Мар’ям і Варя. Мар’ям привезла мені одяг своєї молодшої сестри. Разом пили чай!

Друзі Аліка й Бауда продовжують хамити. Намагаються залякати. Мстяться за відмову. Вони подружились із хлопцями з інших вулиць, які мародерствують на руїнах. Потім продають свої знахідки та пиячать. Щодня!

Один із них, у формі ґантамировця (військова частина чеченців, які прийшли на свою батьківщину з російськими військовими), погнався за мною. Біг двором. А всі жителі вдавали, що сліпі. Я заскочила до тьоті Мар’ям. У неї у квартирі було багато людей: моя мама, бабусі Ніна й Стася, тьотя Варя та Башир. Озброєний автоматом ґантамировець був п’яний. Він пишався своєю зухвалістю. Сміливо вибив ногами дверний замок і ввірвався в чужу квартиру. Усі злякалися. Притихли. Жінки навіть запропонували йому чай. Але хлопець був сердитий. Він заявив:

— Я вашого чаю не хочу!

Його ніжно вмовляли не гніватися.

— Ми тобі не захист, — відразу квапливо попередили мене Варя та бабусі, позадкувавши, як раки.

А я підійшла до нього і сказала:

— Іди геть! Забирайся!

Бо мені вже набридло постійно чекати й боятися смерті. Він здивовано подивився на мене і… вийшов. Сів у дворі недалеко від наших вікон. А моя мама вийшла до нього. Розповідала про те, що ми пережили. Сказала про «зачистку» в січні. Як ми були поранені на ринку ракетою. Ґантамировець попросив пити. Мама винесла йому чаю.

Хлопець його випив. На прощання він заявив, що прийде ще. Сказав:

— Мене звати Магомед або Асламбек, як хочете, на вибір.

— Не гай свого часу! Ти це дарма! — заперечила мама.

Але попрощалися вони мирно.

Мар’ям і Варя завтра від’їжджають. Я радо поїхала б із ними, та грошей немає. Ні в нас, ні в них. Квиток в автобусі коштує дуже дорого.

Царівна Будур

21.04.

Знаєш, Щоденнику, що розповідає прийомна мама Аліка? Він одружився! Тижня не минуло, як приходив до мене.

Твердив, що кохає.

Я чула: Алік уранці посварився з ґантамировцем і відразу виїхав. Кажуть, до рідної бабусі-росіянки. Його «брат» Бауд сильно запив. Звичайно, Алікові прикро, що я не погодилася стати його дружиною. Він сподівався, що з Аладдином що-небудь трапиться! Але Всевишній вирішив інакше. Мені здається, плітки про весілля — вигадки. Друзі та Бауд нікуди не йшли. Цілий день у дворі. Вони не знали, що Алік зникне. Саме тому ніхто не пішов одержувати безкоштовну кашу до їдальні. Лишилися голодними.

Азі й Ліні на повідомлення про весілля я відповіла, що бажаю Алікові щастя! Слава Аллахові — відчепився! Сусідки з цікавості підступно підійшли ближче. Хотіли подивитися мою реакцію. Раптом я зареву? А вони насолодяться і з новими плітками побіжать по дворах. Але такого задоволення я дати їм не змогла.

22.04.

Скільки мені люди дали одягу! Бачать: нічого не залишилось, ходжу в обносках. Усе гарне й нове в нас украли.

Учора багатодітна жінка подарувала мені черевики! Але вони малі. От лихо! Доведеться продати або поміняти їх на хліб.

До нас прийшов кіт. Смугастий. Він оселився в нас. Я назвала його Ібрашкою.

P. S. Мені снився Султан. Він сказав, усміхаючись: «Це помилка! Я не мертвий, я живий!» Після сну я довго приходила до тями. Тільки через кілька годин мені вдалося переконати себе, що він, мирний житель, був розстріляний і живим бути не може. Просто його душа ще не прийняла це.

24.04.

Потрапив Алік із вогню в полум’я! Розповідав, що в рідному домі були пиятики й наркотики. І зараз усе повторилося. Він живе з дівкою, набагато старшою за себе. Вона нафарбована, з розпущеним волоссям. На ній була обтисла сукня та клейончаста чорна куртка. Прийомна мати Аліка журиться. Скаржилась:

— Ніяка віра його не тримає! Дівка курить анашу! І він туди ж, у наркоманію.

Шкода Аліка. Він і сам не радий! Бідолаха.

Після того як у дворі довідалися, що Аладдин живий, до мене побільшали ненависть і злість.

Ми з мамою були в коменданта району. В адміністрації нам сказали, що з 25 квітня гарячу їжу даватимуть не всім. Тільки дітям до 14 років і пенсіонерам. Ми не пенсіонери. Мені 20 березня виповнилося 15 років. Так що нам їжа «не світить»! Ми подумали й принесли довідки від лікарів. Показали. Росіянин-комендант написав папір, щоб нам давали їжу весь місяць травень. Ми врятовані від голоду!

Будур-Патошка

25.04.

Довго балакали з працьовитою Машею, яка працює в безкоштовній їдальні. Вона єдина росіянка, хто зумів улаштуватись туди. Усюди рідкісні робочі місця позаймали чеченці.

Удень приїхали мешканці з будинку навпроти нашого. Молода жінка, котра нещодавно овдовіла. Звати Еліта. Вона лишилась одна з чотирма дітьми! Її чоловік — водій автобуса, возив біженців: старих і дітей з гірських сіл, ризикуючи собою. Його машину обстріляли військові. Автобус упав у прірву з людьми, і всі загинули. Еліта ошелешена! Вона зовсім молода жінка, а волосся — сиве. Її родина завжди допомагала сусідам у нашому дворі. Добре ставилася до росіян. Тепер удова з російськомовними мешканцями не розмовляє. Не вітається. Нас зробили ворогами!

Приїхали сусіди і з нашого під’їзду. Мати й син. Це вони в жовтні минулого року возили мене до лікарні. Рамзеса було поранено в місті Урус-Мартан у руку й у ногу. Його врятували бойовики! Відвезли до шпиталю.

Аліка у дворі не видно. Пішов дощ.

Дядька Валеру з середнього під’їзду сильно побили. Я не знаю хто. Ліна й Аза зовсім знахабніли. Щоранку виходять із дому з порожніми руками, а надвечір тягнуть мішки з чужим добром. Інколи через тканину видно предмети, схожі формою на відра. Десятки відер! Інколи в мішках дзеленчить скляний посуд. Пенсіонерка-росіянка Ліда, з будинку поряд, кричить на всіх, робить зауваження. Щодня миє біля свого під’їзду красиві вази з чужих будинків. І повторює:

— У мене пряме влучення у квартиру. Нічого не лишилося! Зовсім нічого.

Ще, Щоденнику, запам’ятай. Сьогодні вранці виїхали Вовка з Олею та бабусею Марією. Їхній від’їзд охороняли четверо солдатів з автоматами! Солдати вантажили майно у величезну машину! Річ