Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Ми з мамою ходили. Шукали. Але не знайшли. Щоправда, у глибину саду, до залізничних колій, іти побоялися. Там можна напоротися на постріл або розтяжку, і тоді — кінець! А найгірше — кінець, який настане не відразу.

— Сон є сон! — бурчала мама. — Дарма ми сприйняли все буквально.

Але попрохала Аліка, щоб він оглянув сади.

— Річ не в «скарбі». Людській душі допомогти треба! — переконувала його вона.

— Зроблю! — пообіцяв Алік.

Будур

28.02.

Сьогодні день народження бабусі Галини. Вона померла. Я жила колись у неї в місті Ростов-на-Дону. Перша думка: як пом’янути сьогодні бабусю — художницю й акторку? Це вона навчила мене любити хороші книжки! Дарувала мені радість спілкування з театром!

— Ось! Ти добрим словом уже пом’янула свою бабусю! — зазирнула до мене через плече мама.

Алік нікого не знайшов у садах.

Завтра я точно йду знімати шви, а зараз варитиму суп.

Сьогодні ще був чорний гумор у наших сусідок, у квартирі Мар’ям. Баба Стася підводилася зі стільця і сперлася на ніжку від чавунної пічки. І в цю мить проіржавіла ніжка хруснула й надламалася. Стася плюхнулась задом на гарячу пічку! Вона сильно обпеклась і стала кричати:

— От бля! Рятуйте! Пожежа!

Її подруга баба Ніна взялася її гасити. А дим валує! Дужчає! Старі кофтини на Стасі тліють. Тоді хворий, божевільний Нінин онук відштовхнув свою бабцю, схопив відра з крижаною водою і вилив їх із розмаху на Стасю. Як вона верещала! Засмерділо старою вовною. Стася матюкалась і лупила чужого онука з останніх сил. Її подруга Ніна репетувала, як скажена, на обох:

— Ідіоти! Води вдома більше немає! Ні краплини! Ми три години під обстрілом її несли додому, паразити!

Усюди розтеклися калюжі. І виникла гостра суперечка між урятованою і рятувальниками. Ми чули добірний мат, звуки міцних ляпасів і скривджене ойкання.

Мама подарувала сусідкам повний чайник води. Допомагала бабцям розганяти дим рушниками. А я сміялась і не могла зупинитись.

Ходили по кашу. У мене стріляв снайпер. Снайпер розташувався в порожній згорілій п’ятиповерхівці в трьох будинках від нас, у бік перехрестя. Я почула свист кулі й миттю нахилилась. Якби я цього не зробила, то в тебе, мій Щоденнику, я вже нічого не змогла б написати. Куля пройшла ліворуч від мене. Уже при кінці льоту. Пролетівши кілька метрів, камінцем стукнула по асфальту за моєю спиною. Мама й баба Ніна були поруч у той момент і дуже злякались. Навіть говорити про це на посту заборонили. А я хотіла підійти й запитати: навіщо так робити?

Царівна Будур

01.03.

Ми були на зупинці «Іваново» в адміністрації. Це від нас дуже далеко.

Мені терміново потрібний паспорт! Паспорти тепер — із 14 років! А ми жили собі тут спокійно і не знали. До мого свідоцтва про народження чіпляються.

А на паспорт і на фото до нього гроші потрібні! Де ж ми їх візьмемо? Як заробимо? На кинутих порожніх пляшках з-під горілки? Хіба на цьому заробиш?

Ходили по кашу. У величезній черзі я познайомилася з дівчинкою Наташею, яка навчається у Владикавказі. Вона стала біженкою в 1999 р. Їхню родину обстріляли під час виїзду з міста вертольоти. Вони кинулися під свою машину, залізли під неї і лежали там, ховаючись за колесами, поки машина перетворювалася на металобрухт. Потім спіймали момент, скотилися з дороги на узбіччя. Пробули там кілька годин. Дочекалися ночі. А в темряві відповзли до лісу. Вціліли! Наташа не хоче жити в зруйнованому Ґрозному. Вона не любить його. Вирішила: закінчить навчання, відразу вступить в училище знов, на інше відділення. Щоб далі жити в гуртожитку. Потім вона постарається вийти заміж. Байдуже за кого, аби тільки не повертатися сюди.

Російські солдати вбили чорну собаку в нашому дворі, поки мене не було. Аза показала їм собаку і попросила її вбити. Сказала, що та — людожерка. Вона зла відьма, а не жінка! Хіба так можна?! А баба Ніна сказала:

— Брехня! Наклеп на собаку! Трупів вона не їла. Вона кидалась на мародерів. Не пускала чужих людей у порожній будинок у приватному секторі, де раніше жила. Велика, кругла ходила.

У неї мали народитися цуценята. Застрелили солдати її біля нашого під’їзду. Кажуть, Алік прийшов і забрав, щоб я на неї не дивилася. Він мене пожалів. Не можу отямитися після цієї смерті. Намагаюсь відволіктись, а думки вперто повертаються до чергового негідництва нашого двору.

05.03.

Я з мамою останнім часом не сварилась. А тут їй стало погано з серцем! Вона не може встати. Каже, що коли вночі сильно стріляли в садах, то в неї виник сильний біль у грудях. Кладу сулії з гарячою водою до стоп її і до рук. Я роблю укол ліками кордіамін щогодини. У мене залишилося шість ампул. Є ліки валідол і нітрогліцерин — їх дали в шпиталі.

Вечір. Я дуже боюсь! Чи діждемось ранку?

Зараз знайшла книжки професора В. Нунаєва. Читаю. Тут сказано, що потрібні вітаміни для м’яза серця. Уколи слід робити кожні три години. Я завтра обійду всі намети шпиталю МНС! Вирішила: у цей момент головне — розмовляти з мамою. Не дати їй замовкнути, знепритомніти. Інакше я можу не побачити в півтемряві кімнати, коли їй стане гірше. Мама ледь чутно розповідає мені про те, що вона бачить.

— Кажи! — прошу я її.

Мама розповідає:

— У нашій квартирі кілька прозорих істот. Вони прийшли по мене. Я бачу жінку в тюбетейці, в оксамитовій сукні. На ній короткий жилет. Вона сидить на килимку. Поряд чорна кішка. Волосся жінки заплетене в кіски.

А прямо навпроти, біля своїх ніг, мама бачить чоловіка. Описує:

— Волосся темне. До плечей. Він у білому. Обличчя, очі затулив руками. А зараз він прибрав свої руки від обличчя, але стоїть. Боком. Не повертається. Так хочеться роздивитись! Чоловік одягнений у просторий одяг. Підперезаний.

Праворуч від ліжка моєї мами — троє. Вона пояснює:

— Знайомі силуети. Мама, бабуся. Стоять дуже близько одна до одної. Усі в довгому одязі. Кольори їхнього вбрання ледь помітні.

Біля самого ліжка мама бачить, як крутяться гноми. Вони в чорних костюмах і в чорних крислатих капелюхах!

Мама відключилась. Я злякалась і стала молитись. Проганяти смерть. Мама ледь чутно шепнула:

— Не бачу нічого.

Я зробила мамі два уколи.

Мама