Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
А тиждень тому в черзі по безкоштовну кашу я познайомилася з молодою жінкою Машею. Вона має сина, а чоловік загинув у Першу війну. Маша живе зі старою хворою матір’ю. Виживають. Мусять збирати банки, пляшки і здавати. Алік був із нами. Він сподобався Маші. Я хочу їх подружити.
Сьогодні мені не пишеться. Серце горить усередині, якщо різко повернутися — гострий біль.
Патошка
27.03.
Я знепритомніла на кілька хвилин. І ледве не померла. Побачила, що люди й предмети складаються ніби з золотих танцюючих мушок, і відключилась. Я потрапила в трубу з кришталю або чогось подібного. Мене тягло вгору на величезній швидкості, і напівпрозорі створіння, схожі на електричних пуголовків, кричали мені:
— Швидше вгору! Швидше лети з нами! Скоріше, а то не встигнеш!
Я відчувала легкість і зовсім забула, що помираю. А потім мене перестало тягти — і я звалилася вниз. Це сталося в черзі по безкоштовну їжу. Черга билась, і голодні люди виривали шматки хліба й кашу в «роздавальників безкоштовних харчів». Потім мене возили до військово-польового шпиталю МНС і робили уколи. Лікар сказав:
— Це серце. Його ледь чути.
І дав іще з собою таблеток.
Мама казилася, що я не можу робити ніякої хатньої роботи. Сьогодні стала на мене кричати через чайник: він розлився. Вдарила!
Несподівано мама вдягла найдовшу сукню. Найбільшу хустку. І пішла. Без документів. Шукати смерть. Сказала, що не хоче жити. Ніж так голодувати й принижуватись у чергах, постійно хворіти — краще куля снайпера! Сподіваюсь, усе обійдеться і вона прийде назад.
П.
29.03.
Мені снилася сусідка Тамара. Вона зникла на початку зими 2000 р. Зібралася стати біженкою. Вирішила провідати свою дочку й новонароджену онучку в місті Ставрополі.
Обіцяла повернутись. І пропала безвісти. Зараз родичі шукають і не можуть ніде її знайти. Сон такий. Ранок. Тамара стукає в наше відчинене вікно. Каже:
— Не шукайте мене! Мені від цього погано. Я померла.
Мама сказилась. Побажала мені смерті. У неї зовсім здали нерви. Який жах!
Алік прийшов. Повторює, що за чеченськими законами ми укладемо законний шлюб, тому що я вже в «сімейному віці» — 15 років! Багато моїх однокласниць 13 і 14 років ще до війни вийшли заміж. Одна з них, Міла, уже чекала восени дитину! Я бачила її з величезним животом і важкими торбами в районі ринку, а чоловік, старший за неї років на двадцять, покурюючи цигарку, вальяжно йшов попереду. Але я знаю, що щасливою не буду. Не зможу. Тому що я якоюсь мірою померла. Алік хороший. Але це — не моя доля. Звичайно, можна погодитися, щоб піти від мами — «Злючки-Колючки». Але чуже кохання, якщо йому немає відповіді, швидко набридне і залишить тільки силу безвиході. А він не з тих людей, хто тривалий час може залишатися просто другом.
Патошка
02.04.
Усі дні я хворіла. Приходив Алік. Допомагав по господарству. Їмо траву й висмикуємо часник у покинутих садах.
Грошей зовсім немає.
13.04.
Дядько Валера з середнього під’їзду ходив у занедбані сади, не побоявшись мін і розтяжок. Усім жінкам двору приніс квіти. І мені. Мій букет — нарциси й гіацинти. Сказав: «Для юної леді!» — і пішов.
Ходимо з мамою по гуманітарну кашу. Це дуже далеко, район «Катаями». Каша — наша єдина їжа. Інколи вдається схитрувати, взяти трохи більше. Тоді ми ділимося з дядею Валерою і самі їмо не раз, а двічі на день. Усі старі з сусідніх будинків просять:
— Мені принеси поїсти, я голодний!
— І мені!
Черги під час роздачі величезні. Біля віконця, де дають їжу, — тиснява. Багатьом людям стає погано. Ті громадяни, які харчувалися нормально в біженцях, фізично сильніші. Вони нахабніші й лізуть без черги.
Алік не розмовляє. Кивне нам здалеку, і все.
— Опустився до веселої компанії, де все можна. Випиває! — повідомили обізнані сусідки з будинку навпроти.
Ці дні я багато думаю про себе. Яка я? Згадую Аладдина. Я завжди згадуватиму його. Навіть у старості, якщо вона настане. Одного разу гримнув вибух під нашим вікном, вогонь і вітер увірвалися в кімнату, Аладдин, прикривши мене собою, пожартував: «Я думав, нас уже відправили в рай!» А потім нас розлучила війна. Мені, самій іще підліткові, хотілося мати сім’ю, дітей. Війна ріже по живому, без анестезії, з мого життя пішли шкільні друзі, сусіди й ті, з ким я дружила.
Я стала тут чужа, але й там — не своя. Одні мене не люблять — мати росіянка. Інші цураються — у батька рідня чеченці.
Брате мій названий, друже мій Аладдине, я кохаю тебе! І суддя нам — Бог, а люди — не судді. Я багато про тебе написала б, та гордість моя не дозволяє. Але ці рядки написані тобі:
Якщо суджено смерть,
Будеш ти у Раю!
Мій коханий, молюсь
За дорогу твою!
Сьогодні я бачила дивовижний сон і була цілком щаслива. Мені снились дельфіни й острови.
Царівна
16.04.
Алік тягає шматки алюмінієвого дроту. Ледь вітається.
Приїжджають у двори машини. Водії скуповують метали. Платять гроші: алюміній — три рублі за кілограм, мідь — сім рублів. Гроші — це хліб! Усі жителі великих будинків і люди з приватного сектора зайнялися пошуками пробитих каструль, дротів. Обстежують звалища, купи сміття. Чоловіки й жінки, з тих, хто сильніший, потрошать радіатори, газові колонки заради мідних і латунних деталей у них. Нам із мамою таке не під силу. Кожен сусід складає своє «багатство» біля рідного під’їзду і стереже! Хлопці, які нещодавно оселились у наших будинках, нанесли всього стільки, що зуміли завантажити повний автобус!
А ми плентаємося по безкоштовну кашу.
Царівна Будур
18.04.
Слава Всевишньому! Джин передав лист і фотографію, де він і Аладдин! Скоро приїдуть у гості.
Алік став брехати, ніби я дала згоду вийти за нього заміж. Він і Бауд ходили по під’їздах недобитих великих будинків до мешканців і говорили цю нісенітницю. Мама, як почула, обізвала їх брехунами. За чеченськими звичаями я зобов’язана погодитись. Інакше нам будуть мститися за своє приниження. А старих, щоб залагодити конфлікт, поруч немає. Мама ганьбила «братів» при
