Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Світанок. Мама сказала:

— Він пішов!

Я нахилилась і почула.

— Чоловік у білому. Той, що стояв біля ліжка. Пішов, — повторила мама.

Мамі було важко говорити. Але мені вона змогла пояснити, що, коли молилася, побачила: з кутка кімнати, там, де наші двері, на неї став струменіти золотавий потік проміння. Вона відчула — світло ввійшло в неї. І тієї ж миті настало полегшення!

Я попрохала сусідів, щоб вони посиділи з мамою. Показала їм, де ліки. Майже бігцем, минаючи пости, я попрямувала до шпиталю. Мене могли пристрелити. Була комендантська година. Але проскочила. Я повернулася з пакетом ліків і з медсестрою. Лікаря в шпиталі не було. Сестра маму послухала, подивилася, сказала:

— Треба вас везти до міста Моздок! Там реанімація. Там спеціаліст! Необхідні електрокардіограма та знімок серця. У вас, найімовірніше, мікроінфаркт!

Але мама відмовилася. Сказала:

— Мені вже краще.

Без сну я провела три дні й три ночі. На четверту добу я заснула сидячи і гримнулася разом зі стільцем. Чим усіх у нашому під’їзді налякала. У садах через дорогу почалася скажена стрілянина.

Бабусі приносили суп. Шкода, пропали талони! Ніні важко нести, тому наші порції вона в їдальні не взяла. Я сходити туди не можу. Маму небезпечно лишати саму. Сусід Валера прийшов. Приніс чотири картоплини! Посидів хвилин десять і пішов.

Будур

08.03.

Мамі ще погано. Не може сидіти. Навіть спершись спиною на дві подушки. Спасибі, Алік допомагає. Пиляє й коле мені дрова.

Інколи я думаю, що мама помре. Сусіди притихли. Люди не вірять, що моя мама одужає. Дехто приносить їжу, потроху підтримує нас. Спасибі!

Мама майже не їсть. А коли їсть — непритомніє. «Боже, зроби так, щоб мама одужала! Прийшли свою допомогу! Врятуй нас від голоду! Ти правиш світом. Ти знаєш, як важко жити на землі!» — повторюю я своє прохання кілька разів на день.

Будур

20.03.

Сьогодні мій день народження! Мені виповнилося 15 років.

Ми з мамою були на зупинці «Іваново». Зібралися були йти пішки, але проїжджали знайомі з ринку на машині. Запропонували підвезти. Звичайно, ми зраділи й поїхали. Я одержала посвідчення в комендатурі. Страшна черга, але ми пролізли через паркан, пояснивши солдатам, що в мами погано з серцем і ще сьогодні мій день народження. Документи й фото я здавала заздалегідь. Мені пояснили, що спочатку видадуть тимчасове посвідчення. Потім, через шість місяців, мені вручать постійний, мій перший у житті паспорт!

Треба на нього ще знайти грошей. На дорогу назад ми витратили чотири з половиною години.

Учора, 19 березня, приїхала сусідка з третього поверху. Це бабуся моєї подружки Патошки. Вона дала мені куртку, світло-блакитну. Бачить, що вдягти мені нічого. Дякую! Привіт, березню!

Патошка-Будур

21.03.

Був Алік. Він сказав, що я йому дуже подобаюсь. І він чекатиме на моє рішення цілий рік. Сьогодні Алік був особливо ґречний через мій день народження. Він знайшов у руїнах маленького зайця. Іграшка. Приємно, що хоч хтось подумав про мене.

Учора, 20 березня, у с. Знам’янку тьотя Аза відвезла величезний рефрижератор із якимись речами та меблями. Але це ще не все! Вона повернулась і сказала, що багато речей у неї залишилось!

Алік тільки пішов. Він зізнався мені, що не має документів. Тому не може виїхати з цього понівеченого міста. Зараз Алік прибився до об’єднаної війною групи людей. Вони мешкають у тому будинку, де загинула вірменка Раїса. Нині там туляться літні росіянки Ліда й Галя з крихітним кімнатним песиком.

Там же мешкає бабуся-чеченка, яка вчила Раїсу мусульманських молитов. І двоє її синів: рідний Бауд і прийомний Алік. В іншу квартиру переселилися чоловік-чеченець і його дружина-росіянка. Прибилися до цієї «компанії» два невідомі хлопці. Імен їхніх не знаю. Хлопці часто п’яні.

Скелет, що лишився від чотириповерхового сусіднього будинку, небезпечний, він ледве стоїть. Частина балконів верхніх поверхів зависла, як гірлянда, над прірвою, а квартири давно завалилися вниз. Пенсіонерка Галя перед війною жила на найвищому, четвертому поверсі і дуже прихильно ставилася до вторгнення федеральних військ.

— Ви не розумієте! — вигукувала вона на весь двір патріотичні промови. — Російські військові не будуть знищувати наші будинки! Вони завдають точкових ударів тільки по бойовиках!

Цікавий факт: коли на початку війни бомбили — найпершою завалилася вниз саме її квартира. Галя (вийшовши з підвалу будинку) довго тоді стояла у дворі й мовчки плакала. А її руденький песик дрібно трусився на руках.

До речі, вчора у Ґрозний прилітав Путін. Цей дядько балотується на посаду президента РФ. Дорослі кажуть, що він — молодий і перспективний. Хоча до ладу ніхто нічого не знає про нього.

Ті мешканці, яких не виганяли з дому на «зачистку», всі плачуть, що в них нічого немає. Ми зайшли в сусідній будинок, до Галі й Ліди. Біля стіни однієї з кімнат стоять приблизно 20 мішків з-під цукру, дуже білі й чисті, набиті якимись м’якими речами. Вони акуратно зашиті, приготовані до відправлення.

— Бажаєте переглянути? Самі розпоріть шви й шукайте своє! А потім самі зашиєте! — нахабно заявила Ліда, коли мама в неї на кухні знайшла наш рушник.

Мама їм відповіла, що нічого не шукатиме. А в усьому розбереться Бог. Мама відібрала в них із наших речей те, що відразу впало нам у вічі, — кришку від великої каструлі, в якій колись було борошно, та рушник. Наш чайний рушник Галя, за її словами, знайшла на смітнику. Сваритися не стали. Розпорювати чужі мішки, шукати там свої речі нам було противно. Нервувати, ритися сил не було. Мама вперто й гордо мовила:

— У нас усе було і знову буде!

Увечері ми дізналися, що солдати вбили родича бабусі Ніни. Він працював на телебаченні до війни.

Будур

25.03.

Я цілий день удома. Болить серце.

Алік у нас щодня, але я намагаюся не давати йому надії, щоб не завдавати болю потім. Увесь вечір він розмовляв із моєю мамою. Пояснював, що спиртне п’є рідко. Говорив, що я йому подобаюсь і він хотів би одружитися зі мною. Розповідав, що, коли російські військові нас і людей із будинку навпроти забрали, їх, хто залишився, посадили в підвал. Самого Аліка, його прийомну матір, названого брата і російських пенсіонерок Галю та Ліду. У Галі на руках був маленький домашній песик, що дивом вижив. А зверху на кришку підвалу військові поставили холодильник. Так вони просиділи чотири доби.