Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Але я вчора робила перепічки не на столі, а підстеляючи на стіл папір. Отже, борошна там бути не може! Я пішла подивитися на стіл: там, щоправда, є плями від чаю, але борошна немає. Узяла ганчірку й витерла.

— Ти зчинила такий скандал замість того, щоб витерти стіл? — спитала я її.

— Ах ти, тварюка! — пролунало у відповідь, і, схопивши ніж, вона кинулася до мене.

На мене раптом така байдужість найшла від людської підлоти, що я зовсім спокійно стояла і дивилася на неї з ножем. Вона постояла так трохи і відійшла.

Поки я мила тарілки в тазі, мама примостилася поруч, склавши на грудях руки, як полководець, і кричала, що ненавидить мене за мою зовнішність (!), за мій голос (!) і взагалі за все.

Я її мовчки слухала і зовсім не вловила той момент, коли вона цим скористалась і, підкравшись, щосили вдарила мене по обличчю. Я її відштовхнула від себе зі словами:

— Я тебе слухаю як дочка, а ти!

Це її розлютило ще більше, і вона продовжила мене лупцювати, не перестаючи вигукувати лайки. Мені знову довелося тікати. Я навіть на кілька хвилин вискочила під обстріл, з думкою, що тут мені й настане кінець. Але потім згадала про тебе, Щоденнику, отямилась і зайшла назад. Матінка кричала, що смерть — порятунок! Від голоду та хвороб. Порятунок від вад і гріхів! У неї сталась істерика! Вона говорила чужим, незнайомим голосом:

— Не можу бачити людей. Нікого! Ніяких!

Повторювала, що хоче в ліс або на острів. Туди, де квіти, дерева й ласкаві звірі, пісок, вода. І головне — немає людей! А в мене після всього ще сильніше заболіли серце та печінка. Я ледве рухаюсь. Сил немає! Очевидно, до шпиталю ми поплентаємося завтра.

Царівна

18.02.

Сонце. Тане сніг. Справжній весняний день! Я зробила зарядку: дихала за системою йогів. Для такого життя потрібні міцні нерви. Страх немов розсипався і пропав. Потім ми випили чай зі шматочком обгорілої перепічки без масла. Я ледве прожувала її, позавчорашню. Учора не пекли. Перепічка тверда, як взуттєва підошва. Я взяла свій ціпок. Час у дорогу!

Будур

19.02.

Учора, 18 лютого, мені зробили операцію. Лікарі знову «фотографували» мою ногу. Зробили мітки-орієнтири зеленкою. Навколо стріляли, десь ішов бій. Я відчувала уколи, їх було чотирнадцять: «блокада з новокаїну». Але мені було боляче, і я кричала. Тому, помучившись, не видаливши осколок і розрізавши ногу в кількох місцях, лікарі МНС усе-таки наважилися на повний наркоз. Вони боялися робити його спочатку через серце, думали, що воно не витримає. Операція тривала близько двох годин.

Поки мене готували до наркозу, я познайомилася з худенькою медсестрою Наташею та моїм хірургом Сулейманом-Бауді. Він лікар із московської лікарні № 9. Лікар — чеченець. Медсестра — росіянка. Обоє з Москви.

Єдине, що виявилося погано, — я вимагала свій великий осколок. Але його мені не віддали. Зате дали довідку про поранення з печаткою МНС. Потім нам трохи пощастило: «швидка допомога» везла якусь жінку до міста Моздок, до шпиталю. Хвору рятували. Лікарі на ходу робили їй уколи. Тому по дорозі назад машина підвезла нас ближче до будинку. Висадили за три квартали — далі не могли проїхати через завали. Ми перепочили на лавці, під гарячим сонечком, і попленталися додому.

Лікарі попередили:

— Через день слід приходити, міняти пов’язку!

Дали серветок і бинтів. Безкоштовно! Сказали:

— На випадок боїв, якщо не зможете дістатися до нас.

До ночі знеболення минуло. Горіли рани! Я приймала ліки. Мама сама пішла по кашу. Вона попрохає для мене харчі — додому.

Усе гаразд. Мама прийшла. Їжа ще тепла. Можна не гріти. Бабусям ми дали на честь мого одужання какао з молоком, а сусідові Валері — трохи каші на тарілці.

Будур

21.02.

Синок літньої чеченки, яка вчила Раїсу молитов, виявився росіянином! Він усиновлений. Йому 23 роки.

Прийняв іслам у 1993 році. Працював на будовах. Цей хлопець чув від дворових кумась про Аладдина. Розповів, що ніколи не думав про мене, але одного разу я з’явилася в його сон і відрекомендувалась: «Я — царівна Поліна-Будур!» Його нічне видіння особливо вразило мене. Про це ім’я знали четверо: Аладдин, я, Джин і мама.

Алкаш Вовка сьогодні відколов таку штуку: взяв і поцілував мою маму в маківку. Яка ганьба! Нестерпне нахабство! Мама розсміялась і почухала це місце.

Аладдинова подруга

24.02.

Шви мені не зняли. Зробили перев’язку. Лікарі подивилися ногу і сказали:

— Там велика порожнина. Не можна піднімати важке, багато ходити небезпечно.

В іншому наметі пластирем на вказівний палець руки приклеїли маленьку батарейку, як від годинника. Пояснили:

— Вона прискорить загоєння. Точка на твоєму пальці відповідає рані на нозі!

Мені зробили укол із серцевими ліками, і ми пішли до їдальні. За довідкою одержали чотири баночки паштету. Вони дуже маленькі! Але якраз по дві, зручно ділити.

Про мого нового друга дозволь, Щоденнику, мовити слово: Алік — його чеченське ім’я. Він людяний. Багато розповідає про себе. Про минуле. Про наркотики. В’язниці. Алік зізнався, що кілька разів був доведений до крайнього відчаю стосунками в родині своїх батьків-росіян. Намагався покінчити з життям. Різав вени. Вішався. Його дивом урятували.

Будур

26.02.

Учора в нас сидів Алік. Мені було нудно! Часом шкода його.

Сьогодні я посварилася з мамою. Вірніше, не сварилася. Просто так вийшло. Мама довго шукала ручку. Не могла її знайти. А «письменник» у домі — тільки я. Вона розсердилась! Відразу покрила мене матом. Коли ми вийшли по кашу — продовжила свою промову на вулиці. Я пройшла з нею поруч трохи, потім плюнула й повернула назад, додому. Полізла під ліжко, шукаючи кляту ручку, а там здоровенний дохлий щур! Але ручку я знайшла!

Сусід Алік простежив — мами немає. Заявився в гості й заговорив зі мною про «заміж». Я чесно сказала:

— Ні! Але приходити і спілкуватися — можна.

Алік заявив, що не наполягає. Провідуватиме нас як сусід. Добре, що він є. Мені не так самотньо. Спасибі йому за це.

Мама «прогулялася» до їдальні. Утомилась і не чіпляється до мене. Їжу принесла. Знову прийшов Алік. Ми, перебиваючи одна одну, розповіли Алікові мій сон. Снився казковий гном. Він був серйозним і суворим. Увійшов і сказав:

— В одному з покинутих садів лежить убитий. При ньому є скарб. Якщо ви знайдете його — скарб буде ваш. Але ви зобов’язані