Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

У підвал гуртожитку від Хлібозаводу військові кинули гранату. Загинули і чеченці, і росіяни, які ховалися там від обстрілів. Багато людей! Були діти. Матір однієї з убитих жінок, на ім’я Галина, ми зустріли на базарі «Берьозка». Мабуть, там і загинули молоді чеченки, у яких одного разу ми ховалися від бомбардування в районі «Берьозки». У будь-якому разі вони втрьох збиралися саме в цей підвал.

19 січня нас вивели з рідних домівок. Ми поневірялись дев’ять днів на території, де вже закріпилася частина федеральних військ. Тоді ми всі вважали: з нами вчинили жорстко й несправедливо. А насправді нас урятували! Я згадала фразу одного з військових: «Інші частини йдуть. У них — жорсткіше!» Отже, ми помилялися! Вони тільки гралися з нами, вже знаючи, як буде з тими, хто залишиться у своїх домівках. Їх уб’ють ті, хто прийде потім.

Голодні пси давно перейшли на м’ясо мерців. У Султана, зразкового сім’янина, мирного жителя, батька двох дітей, були обгризені обличчя й рука. Його загорнули у великий килим і відвезли на тачці. Удову провели Ліна й Аза. Повернулись і розповіли, що на військових постах питали:

— Що, килими везете?

А дружина показувала ноги чоловіка в черевиках. Випадково їм зустрілись іноземні журналісти. Узяли інтерв’ю, пообіцяли: «Буде документальний фільм!»

Бідолашна Хава! Вона так любила свого батька! Моторошно! До чого дійшли люди!

У голові моїй звучить музика та слова пісні Віктора Цоя:

І дві тисячі літ — війна.

У війни не розгледиш причин.

Війна — справа молодих,

Ліки від зморщок, сивин…

P. S. Ми, мабуть, виїдемо кудись — не можна ж жити в руїнах. Мені треба закінчити школу. На зеленому паркані згорілого дитсадка я обов’язково напишу: «Аладдине! Будур виїхала…» і свою приблизну адресу. Якщо він живий, знайде мене. Я його кохаю.

Царівна

13.02.

Постійно лаюся з мамою. Вона говорить гидоту, кидається з кулаками. У мене з нею були складні стосунки з дитинства. А останнім часом, вочевидь, у зв’язку з війною, її душевний стан погіршився й надламався.

Учора надвечір я стала почуватися погано: боліли печінка, шлунок, серце. Я ж одна роблю всю роботу — рубаю дрова, готую, перу, незважаючи на поранення. А щойно я падаю від слабкості чи болю в ногах, вона кидається до мене і кричить, що підніме мене за волосся, якщо я не буду робити всю хатню роботу. Б’є мене по обличчю й лається.

Відтоді як я стала дорослішати, вона просто щодень лютішала. Гадаю, а я рідко помиляюсь, у неї була дуже складна й сумна жіноча доля, і тепер, бачачи мою молодість, вона потай боїться, що мені пощастить і я знайду своє щастя, кохання. Я дуже прошу Бога дати мені терпіння й мужність це все пережити. Мені не так страшна війна, як конфлікт із матір’ю. Я боюся за її розумовий стан.

П.

14.02.

Були на зупинці «Іваново». Люди казали — там дають гуманітарну допомогу, але це виявилось неправдою. Зате нам зустрілись тьотя Таня та її дочка Юлька. Ми були конкурентами з продажу друкованих видань на ринку. Ридаючи, вони переказали нам подробиці загибелі батька. Їхній сусід устиг сховатися за цегляну стіну, лежав там і все бачив! Їхнього батька військові вбили тому, що він, незважаючи на те що був літнім росіянином, не поголив бороду в метушні війни і був зарахований до бойовиків. Таня лишилася сама з трьома дітьми! Її старший син під обстрілом ніс на собі тіло батька майже дванадцять годин через невеликий двір у кількадесят метрів. Річ у тому, що двір обстрілювали, і він повз повільно, годинами лежав на щебені, ховаючись за руїнами!

Мама забула про старі конфлікти. Запросила їх у гості. Радила приходити влітку по фрукти в наші сади. Ми довго стояли на шосе.

Таня і Юлька вже побували в безкоштовній їдальні. Вони порадили сходити і нам. Узяти з собою бідон. Пояснили:

— Черг кілька. До кожного казана — окрема. Тому плутанина! Можна ситно поїсти там. І взяти кашу додому!

Щойно ми зайшли у свій двір, Аза й Ліна покликали нас допомагати збирати Султанові речі. Пояснили так:

— Нам доручила все підготувати вдова загиблого.

Найперше ми винесли кухонні меблі та склали їх в іншій квартирі, поряд. За словами наших сусідок, саме так розпорядилася господиня. Ліна й Аза акуратно зняли кришталеву люстру. Забрали її.

— Інакше вкрадуть! Ми рятуємо! — запевняли вони.

З’явилася допомагати Ольга. Я побачила, як під її курткою зникла красива каструля, що стояла на підлозі у ванній кімнаті. Я спитала її:

— Ти що це?!

Тоді нещира Ольга мовила:

— Жаль Султана. — І вискочила у двір, удаючи, що плаче.

Я попрохала, якщо господарям не треба, дати мені старі підручники з різних предметів, щоб навчатися наперед. Адже шкільна програма не сильно змінюється. Аза й Ліна дозволили. Мені сподобалися дерев’яні книжкові полиці, та Ліна відмовила мені. Вона заздалегідь домовилася про них із мамою Хави для себе. Нам ці жінки дали півбалона штучного меду. За допомогу. Він стояв відкритим, засох, і ніхто ним не спокусився. Хай які, а солодощі!

П.

16.02.

Ми були в шпиталі МНС на «Автобазі». Там такий цікавий рентген! Мене поклали на стіл, і я дивилася на великий білий екран угорі — там усе відразу видно. Дивились осколки. Один просто величезний. А майже вся «дрібнота» вийшла сама.

— Треба терміново його видалити, той, що в правій нозі, а то, певно, вже почав окислюватись! — наполягав хірург.

Мені стало страшно. Але я подумала: поруч зі мною Аладдин, і він каже: «Треба!» Я погодилась на операцію. Хай Бог мені допоможе. Мені призначили операцію. Я дуже боюсь. І анестезію вводити не треба, здається, що я завмру від страху, знепритомнію і нічого не відчую. Лікарі подивилися мою маму. Послухали її серце. Зробили укол і безкоштовно дали кілька таблеток валідолу та валер’янку.

Царівна Будур

17.02.

Уранці попили чай із перепічкою та пішли в бік шпиталю на мою операцію. Але, коли ми вже пройшли більшу частину шляху, виявилося, що російські військові перекрили дорогу. Заявили:

— Сьогодні прохід закритий! На весь день! Без заперечень! Ідіть геть!

Довелося розвертатись.

Я в душі навіть зраділа.

Я в пеклі! Почалося все з того, що мама мене вдарила. Я спитала її:

— Що трапилось?

Вона стала лупцювати мене віником і заразом пояснила:

— Ти вчора