Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

й од нашої уяви. Урвався зв’язок часів... Минуле враз виявилося безпорадним, у ньому не було на що спертися, у всюдисущому (як нам вірилося) архіві людства не знайшлося ключа відчинити ці двері. Я не раз чула в ті дні: «слів таких не доберу, передати, що бачила й пережила», «ніхто перед тим нічого подібного мені не розказував», «у жодній книжці про таке не читав і в кіно не бачив». Між часом, коли сталася катастрофа, і тим часом, коли про неї почали розповідати, була пауза. Момент німоти... Він запам’ятався всім... Десь нагорі приймали якісь рішення, придумували секретні інструкції, піднімали в небо вертольоти, гнали дорогами безліч техніки, унизу — чекали повідомлень і боялися, жили чутками, але всі мовчали про головне — що ж усе-таки сталося? Не знаходили слів для нових почувань і не знаходили почувань для нових слів, не вміли ще висловитися, але поступово занурювались в атмосферу нового думання, так можна сьогодні визначити наш тодішній стан. Просто фактів уже бракувало, праглося зазирнути за факт, дібрати сенсу в тому, що відбувалося. Очевидним був ефект приголомшення. І я шукала цієї приголомшеної людини... Вона вимовляла нові тексти... Голоси іноді пробивалися ніби крізь сон чи марення, з паралельного світу. Поряд із Чорнобилем усі починали філософувати. Робилися філософами. Храми знову заповнилися людьми... Вірянами й нещодавніми атеїстами... Шукали відповідей, котрих не могли дати фізика й математика. Тривимірний світ розсунувся, і я не зустрічала сміливців, здатних знову присягти на Біблії матеріалізму. Яскраво спалахнула нескінченність. Замовкли філософи й письменники, вибиті зі знайомої колії культури й традиції.

Найцікавіше в ті перші дні було розмовляти не з ученими, чиновниками та великопогонними військовиками, а зі старими селянами. Живуть вони без Толстого й Достоєвського, без Інтернету, але їхня свідомість якимось чином вмістила в себе нову картину світу. Не розпалась. Мабуть, ми всі швидше впорались би з воєнною атомною ситуацією, як у Гіросимі, до неї ж, власне, й готувалися. Але катастрофа сталася на невійськовому атомному об’єкті, а ми були людьми свого часу й вірили, як нас учено, що радянські атомні станції найнадійніші в світі, їх можна будувати хоч на Красній площі. Воєнний атом — це Гіросіма й Нагасакі, а мирний атом — це електрична лампочка в кожній хаті. Ніхто ще не здогадувався, що воєнний і мирний атом близнята. Спільники. Ми порозумнішали, цілий світ порозумнішав, але порозумнішав він після Чорнобиля. Нині білоруси, наче живі «чорні скриньки», записують інформацію для майбутнього. Для всіх.

Я довго писала цю книжку... Майже двадцять років... Зустрічалася й розмовляла з колишніми працівниками станції, вченими, медиками, солдатами, переселенцями, самоселами... Із тими, для кого Чорнобиль — головний зміст їхнього світу, усе всередині й довкола ним затруєно, не лише земля й вода. Вони розповідали, шукали відповідей... Ми думали разом... Часто вони квапилися, боялись не встигнути, я ще не знала, що ціна їхніх свідчень — життя. «Запишіть... — повторювали. — Ми не все зрозуміли, що бачили, але хай лишиться. Хтось прочитає й зрозуміє. Потім... Після нас...» Недарма вони квапилися, багатьох уже нема серед живих. Але вони встигли подати сигнал...

— Усе, що нам відомо про жахи й страхи, найбільше пов’язано з війною. Сталінський Ґулаґ і Освенцім — недавні набутки зла. Історія завжди була історією воєн і полководців, і війна становила, що так скажу, міру жаху. Тому люди змішують поняття війни й катастрофи... У Чорнобилі ніби маємо навіч всі прикмети війни: багато солдатів, евакуація, покинуті домівки. Порушено плин життя. Чорнобильська інформація в газетах усуціль з воєнних слів: атом, вибух, герої... І це ускладнює розуміння того, що ми перебуваємо в новій історії... Почалась історія катастроф... Але людина не хоче про це думати, тому що не замислювалась про це ніколи, вона ховається за вже-знане. За минуле. Навіть пам’ятники героям Чорнобиля схожі на воєнні...

— Моя перша поїздка в зону...

Цвіли сади, радісно блищала на сонці молода трава. Співали птахи. Такий знайомий... знайомий... світ. Перша думка: усе на місці й усе, як завжди. Та сама земля, та сама вода, ті самі дерева. І форма, й барва, і запах у них вічні, ніхто не годен тут щось змінити. Але вже першого дня мені пояснили: квіти рвати не треба, на землі краще не сидіти, води з джерела не пити. Надвечір спостерігала, як пастухи хотіли загнати в річку стомлену череду, але корови підходили до води й тут-таки завертали назад. Якось вони вгадували небезпеку. А коти, розповідали мені, перестали їсти дохлих мишей, хоч ті валялися всюди: в полі, на подвір’ях. Смерть таїлася скрізь, але це була якась інша смерть. Під новою машкарою. У незнайомій постаті. Людину заскочили зненацька, вона була не готова. Не готова як біовид, не спрацював весь її природний інструмент, наставлений на те, щоб побачити, послухати, поторкати. Ніщо з цього не було можливе, очі, вуха, пальці вже не надавалися, не могли послужити, бо радіації не видно, вона не пахне й не звучить. Безтілесна. Увесь вік ми воювали й готувалися до війни, стільки про неї знаємо — і на тобі! Образ ворога змінився. У нас з’явився інший ворог... Вороги... Убивала скошена трава. Впіймана риба, впольована дичина. Яблуко... Довколишній світ, досі піддатний і зичливий, тепер вселяв страх. Старі люди, виїжджаючи в евакуацію й ще не уявляючи, що назавжди, дивились на небо: «Сонце світить... Ні диму, ні газу. Не стріляють. Ну хіба це війна? А мусимо ставати біженцями...» Знайомий... незнайомий... світ. Як збагнути, де ми? Що з нами коїться? Тут... Зараз... Спитати ні в кого...

У зоні й довкола зони... Вражала незліченна кількість військової техніки. Марширували солдати з новенькими автоматами. З повним бойовим вирядом. Мені чомусь найбільше запам’яталися не вертольоти й бронетранспортери, а ці автомати... Зброя... Людина зі зброєю в зоні... У кого вона могла там стріляти й від кого захистити? Від фізики... Від невидимих частинок... Розстріляти заражену землю чи дерево? На самій станції працювало КҐБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ходили чутки, що аварія — запланована акція західних спецслужб, аби підірвати соціалістичний табір. Треба бути пильними.

Ця картина війни... Ця культура війни завалилася в мене на очах. Ми вступили в непрозорий світ, де зло не дає жодних пояснень, не розкриває себе й не знає законів.

Я бачила, як дочорнобильська людина перетворювалась на людину чорнобильську.

— Не раз... І тут є над чим подумати... Я чула думку, що поведінка пожежників, котрі гасили першої ночі пожежу на атомній