Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Сиджу в хаті. То крик. Ґвалт! А то тихо стало... Ущухло. У перший день я з хати не вийшла...
Розказували: йшла колона людей... І йшла колона худоби. Війна!
Мій хазяїн любив сказать, що чоловік стріляє, а Бог кулі носить. Кому яка доля! Молоді, що поїхали, вже єсть що повмирали. На новім місці. А я з кийочком — ходжу. Тупаю. Скучно стане, поплачу. Село пусте... А птахи тут всякії... Літають. І лось іде хоч би що... (Плаче).
Я все пригадаю... Люде поїхали, а котів і собак оставили. Перші дні я ходила да розливала всім молоко, а кажному собаці давала кусень хліба. Вони стояли коло своїх дворів і ждали хазяїв. Ждали людей довго. Голодні кицьки їли огірки... Їли помідори... До осені я в сусідки косила траву перед фірткою. Паркан упав, паркана їй прибила. Ждала людей... Жив у сусідки собачка, звали Жучок. «Жучку, — прошу, — як перший людей стрінеш, то гукни мені».
Вночі сню, як я евакуююся. Офіцер кричить: «Хазяйка, ми скоро все будем палить і закопувать! Виходь!» І везуть мене кудись, у якесь незнане місце. Непевне. Воно й не город, і не село. І не земля...
Трапилася пригода... Був у мене хороший котик. Звали Васька. К зимі голодні щурі напали, нема спасу. Під укривало лізли. Зерно в бочці — дірку прогризли. Дак Васька спас... Без Васьки б згинула. Ми з ним погомонимо, пообідаєм. А тоді пропав Васька... Може, голодні пси де напали да з’їли? Вони всі бігали голодні, покіль не повмирали, кицьки такі були голодні, що котенят їли, літом не їли, а зимою. Прости, Господи! А одну бабу щурі загризли... У своїй хаті. Руді щурі. Правда чи не, а бають. Бомжі тут никають... Перші годи добра хватало: сорочки, кохти, шуби. Бери да й вези на барахолку. Дак вони нап’ються, пісень співають. Мать-перемать. Один звалився з велосипеда й заснув на улиці. Вранці дві кісточки найшли й велосипеда. Правда чи не? Не скажу. Бають.
Тут все живе. Ну, все чисто! Ящурка живе, жаба кумкає. І черв’як повзає. І миші єсть. Все єсть! Особливо весною добренно. Я люблю, як бузок цвіте. Черемха пахне. Покіль ноги кріпко держали, сама по хліб ходила, в одну тільки сторону п’ятнадцять кілометрів. Молодою бігом би проскакала. Привична. Після війни ми ходили по насіння в Україну. За тридцять, за п’ятдесят кілометрів. Люде по пуду носили, а я три. А тепера по хаті, бува, не перейду. Старій бабі й вліті на печі холодно. Міліціонери їдуть сюди, провіряють село, дак мені хліба везуть. Тільки що вони тут провіряють? Живу я да котик. Це вже другий котик у мене. Міліція посигналить, ми з ним зрадуємся. Біжимо. Йому кісточок привезуть. А в мене питаються: «А як бандити наскочать?» — «Дак чим вони в мене розживуться? Що озьмуть? Душу? В мене сама душа». Хороші хлопчики. Сміються. Батарейки до прийомний привезли, я тепер радіо слухаю. Людмилу Зикіну люблю, да щось вона рідко тепера співає. Видать, постарілась, як і я. Мій хазяїн любив сказать... Так іще казав: кончен бал — і скрипки в торбу!
Розкажу, як котика собі найшла. Не стало мого Васьки. І день жду, і два... І місяць... Ну зовсім, було, сама я осталась. Ні до кого й забалакать. Пішла по селу, по чужих садках гукаю: Васька, Мурка... Васька! Мурка! Попервах багато їх бігало, а потім десь пропали. Зничтожились. Смерть не розбирає... Усіх приньмає земелька... І ходжу я, і ходжу. Два дні гукала. На третій день — сидить під магазином. Із-зирнулися ми... Він радий, і я рада. Тільки що він слова не скаже. «Ну, ходім, — прошу, — ходім додому». Сидить... Няв... Я давай його прохать: «Що ти будеш тут сам? Вовки з’їдять. Роздеруть. Ходи. В мене яйця єсть, сало». От як роз’яснить? Кіт людської мови не тямить, а як він тоді мене порозумів? Я йду попереду, а він біжить іззаду. Няв... «Украю тобі сала»... Няв... «Будемо вдвох жити»... Няв... «Назву тебе Ваською»... Няв... І оце ми з ним уже дві зимі перезимували...
Вночі насниться — хтось погукав... Сусідчин голос: «Зіна!» Помовчить... І вп’ять: «Зіна!»
Скучно мені стане, я поплачу...
Зайду на гробки. Мама там лежить... Донейка малейка... У війну од тифу згоріла. Тільки ми занесли її на гробки, закопали, як вийшло з-за хмар сонійко. І світить-світить. Хоч ти вертай да відкопуй. Хазяїн мій там... Федя... Посиджу коло всіх. Позітхаю. А погомоніть можна і з живими, і з мертвими; Мені то не різнить. Я й тих, і тих чую. Коли ти сама... І коли печаль... Сильна печаль...
Коло самих гробків учитель Іван Прохорович Гавриленко жив, він до сина в Крим поїхав. За ним — Петро Йванович Міуський... Тракторист... Стахановець, колись усі в стахановці пнулися. Золоті руки. З дерева мережки вистругував. Хата — на все село хата. Лялька! Ох, як мене жаль брав, кров скипала, коли її валяли. Закопували. Офіцер кричав: «Не тужи, мать. Хата на «п’ятні» сидить». А сам — п’яний. Підійшла — це він плаче: «Ти, мать, іди! Іди!». Прогнав. А там далі садиба Міші Михальова, він казани топив на фермі. Міші хутко не стало. Поїхав — да зразу й помер. За ним — хата зоотехніка Степана Бихова стояла... Згоріла! Вночі лихі люде підпалили. Зайди. І Степан довго не пожив. Під Могильовом, де діти живуть, похоронений. Друга війна... Стільки людей ми стратили! Ковальов Василь Макарович, Анна Коцура, Максим Никифоренко... Колись весело жили. На свята — пісні, танці. Гармошка. А тепер — як у тюрмі. Я, бува, закрию очі й ходжу по селу... Ну яка, кажу їм, тут радіяція, коли й метелик літає, і джміль гуде. І мій Васька миші ловить. (Плаче).
А моя ти любочко, чи пойняла ти мою печаль? Понесеш до людей, а мене вже, може, і не буде. Найдуть у земельці... Під корінням...»
Зінаїда Євдокимівна Коваленка,
самосел
Монолог про ціле життя, написаний
