Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

чорнобильські хмари сунули над Африкою й Китаєм? Земля виявилася така маленька, це не та земля, що була в Колумбову пору. Безмежна. Тепер у нас з’явилося інше відчуття простору. Живемо в збанкрутілому просторі. І ще... За останні сто років людина стала жити більше, але все одно її терміни жалюгідно нікчемні поряд із життям радіонуклідів, що оселилися на нашій землі. Багато з них житимуть тисячоліття. Нам і не зазирнути в таку далечінь! Поруч із ними переживаєш інше відчуття часу. І це все — Чорнобиль. Його сліди. Те саме відбувається з нашим ставленням до минулого, фантастики, знань... Минуле виявилося безпорадним, зі знань заціліло хіба знання про наше незнання. Відбувається перебудова почуттів... Тепер часто замість звичайних потішань лікар каже жінці про її вмирущого чоловіка: «Підходити близько не можна! Цілувати не можна! Гладити не можна!» Це вже не кохана людина, а об’єкт, призначений для дезактивувації. Тут і Шекспір відступає. І великий Данте. Питання: підійти — не підійти? Цілувати — не цілувати? Одна з моїх героїнь (якраз на той час вагітна) підійшла й цілувала, і не покинула чоловіка до самої його смерти. За це вона заплатила власним здоров’ям і життям їхньої маленької дитини. Ну а як було вибирати між любов’ю і смертю? Між минулим — і незнаним теперішнім? А хто візьме на себе сміливість і засудить тих жінок і матерів, котрі не висиджували біля своїх умирущих чоловіків та синів? Біля радіоактивних об’єктів... У їхньому світі й любов перемінилась. І смерть.

Усе перемінилося, крім нас. — Щоб подія стала історією, треба бодай п’ятдесят років. А тут доводиться йти по гарячих слідах...

— Зона... Окремий світ... Інакший серед усієї решти землі... Спершу її вигадали фантасти, але література відступилась перед реальністю. Ми вже не можемо, як герої Чехова, вірити: за сто років людина буде прекрасною! Життя стане прекрасним!! Це майбутнє ми втратили. За сто років був сталінський Ґулаґ, Освенцім, Чорнобиль... І вересень у Нью-Йорку... Неясно, як це розташувалося і як втулилося в життя одного покоління, у його обсяг. Наприклад, життя мого батька, котрому зараз вісімдесят три роки? Людина вижила!?

Доля — життя одної людини, історія — життя нас усіх. Я хочу розповісти історію в такий спосіб, щоб не випустити з уваги долю... Одної людини...

— Найдужче в Чорнобилі запам’ятовується життя «після всього»: речі без людини, пейзажі без людини. Дорога в нікуди, дроти в нікуди. Нема-нема — та й подумаєш, що це — минуле чи майбутнє?

— Іноді мені здавалося, наче я нотую майбутнє...

Розділ перший

ЗЕМЛЯ МЕРЦІВ

Монолог про те, навіщо люди згадують

«У мене також є питання... Сам я на нього відповісти не можу...

Але ви взялися про те писати... Про те? А я б волів, щоб про мене того не знали. Що я там пережив... З одного боку — кортить відкритися, виговоритися, з другого — відчуваю, як оголююсь, а цього б мені не хотілося...

Пригадуєте, у Толстого? П’єр Безухов такий приголомшений по війні, що йому здається — і він, і цілий світ перемінилися назавжди. Але минає трохи часу, й він помічає за собою, що знову так само лає машталіра, так само бурчить. Навіщо тоді люди згадують? Щоб відновити істину? Правду? Визволитися й забути? Розуміють, що вони учасники грандіозної події? Чи шукають у минулому прихистку? І це при тому, що спогади — штука крихка, ефемерна, це не точні знання, а здогад людини про себе. Ще не знання, почуття тільки.

Мої почуття... Я мучився, порпався в пам’яті й згадав...

Найстрашніше зі мною було в дитинстві... Це — війна...

Пам’ятаю, як ми, дітлашня, гралися в «тата-мами»: роздягали малюків і клали їх одне на одного... То були перші діти, народжені по війні. Ціле село знало, які вони слова вже вимовляють, коли почали ходити, бо за війну дітей забули. Ми чекали на появу життя. «У тата-мами» — так називалася наша забава. Ми хотіли побачити появу життя... А самим було років по вісім — десять...

Я бачив, як жінка сама себе вбивала. В кущах біля річки. Брала цеглину й гамселила себе по голові. Вона була вагітна од поліцая, якого все село ненавиділо. Ще хлопчиком я бачив, як родяться кошенята. Помагав матері тягнути теля з корови, водив нашу свиню до кабана... Пам’ятаю... Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому був светр, якого мама сама сплела, батька, видать, розстріляли з кулемета чи автомата, і щось криваве просто ошматтям вилазило з цього светра. Він лежав на нашому єдиному ліжку, більше його покласти не було куди. Потім його поховали перед хатою. І земля не пух, а важенна глина. З-під бурякових грядок. Кругом ішли бої... На вулиці лежали вбиті коні й люди...

Для мене це настільки заказані спогади, що я не говорив про них уголос...

Тоді я сприймав смерть так само, як народження. У мене було десь однакове почуття, коли з’явилося теля з корови... Кошенята з’являлися. І коли жінка в кущах себе вбивала... Чомусь це здавалося тим самим, тотожним. Народження й смерть...

Пам’ятаю з дитинства, як пахне в хаті, коли колють кабана... Ви мене тільки зачепили, а я вже падаю, падаю туди. В кошмар... У страхіття... Лечу...

Ще пам’ятаю, як нас, малих, жінки брали з собою до лазні. І у всіх жінок, і в моєї матері так само, випадали матиці (ми це вже розуміли), вони їх підв’язували ганчірками. Я це бачив... Матиці випадали од тяжкої праці. Чоловіків не було, їх на фронті, в партизанах перебили, коней теж не було, жінки тягли плуги на собі. Переорювали власні городи, колгоспні поля. Коли я виріс і мав стосунок із жінкою, я це згадав... Те, що в лазні бачив...

Хотів забути. Все забути. Забував... Я гадав, що все найстрашніше зі мною вже відбулося... Це — війна. І я захищений, тепер захищений. Своїм знанням, тим, що там... тоді... пережив... Але...

Я поїхав у чорнобильську зону... Багато разів уже був там. І там збагнув, що я безборонний. Я не розумію... І я розпадаюсь від цієї свої безпорадности. Від того, що не впізнаю світу, в якому все перемінилося. Навіть зло інакше. Минуле мене більше не захищає...