Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
— Вони — герої. Герої нової історії. Їх порівнюють із героями Сталінградської битви чи битви під Ватерлоо, але вони рятували дещо більше, ніж свою вітчизну, вони рятували саме життя. Час життя. Живий час. Чорнобилем людина замахнулася на все, на весь божественний світ, де, крім людини, живуть тисячі інших істот. Тварин і рослин. Коли я до них приходила... І слухала їхні розповіді про те, як вони (перші й уперше!) робили нову людську нелюдську справу — хоронили землю в землі, тобто, закопували заражені шари в спеціальних бетонних бункерах разом із усім їхнім населенням — жуками, павуками, личинками. Розмаїтими комахами, котрим і імен не знали. Не пам’ятали. У них було геть інше розуміння смерти, воно поширювалося на все — від пташки до метелика. Їхній світ був уже іншим світом — із новим правом життя, новою відповідальністю й новим почуттям вини. У їхніх розповідях постійно була присутня тема часу, вони казали «вперше», «ніколи більше», «назавжди». Згадували, як їздили спустілими селами й зустрічали там самотніх старих, котрі не схотіли виїхати з усіма чи повернулися потім із чужих країв: ті сиділи вечорами при скіпці, косили косою, жали серпом, дерево рубали сокирою, зверталися в молитвах до звірів і духів. До Бога. Усе як і двісті років тому, а десь угорі літали космічні кораблі. Час укусив власного хвоста, початок і кінець з’єдналися. Чорнобиль для тих, хто там був, не закінчився в Чорнобилі. Вони повернулися не з війни... А ніби з іншої планети... Я зрозуміла, що свої страждання вони цілком свідомо перетворювали на нове знання, дарували нам: дивіться, вам треба буде щось із цим знанням робити, якось його використати.
У героїв Чорнобиля є один пам’ятник... Це — рукотворний саркофаг, у який вони вклали ядерний вогонь. Піраміда двадцятого століття.
— На чорнобильській землі шкодуєш людину. Але ще більше шкодуєш звірину... Я не обмовилася... Зараз поясню... Що залишалося в мертвій зоні по тому, як із неї йшли люди? Старі цвинтарі та біомогильники, так називаються кладовища для тварин. Людина рятувала тільки саму себе, а всіх інших зрадила, після її від’їзду в села заходили солдатські чи мисливські загони й розстрілювали тварин. А собаки бігли на людський голос... і коти... І коні нічого не могли зрозуміти... А вони ж ні в чому не винні — ні звірі, ні птахи, і помирали вони безмовно, це ще страшніше. Колись індіяни в Мексиці, та навіть у дохристиянській Русі просили пробачення в тварин і птахів, яких мусили вбити собі на поживу. А в давньому Єгипті тварина мала право на скаргу проти людини. В одному з папірусів, зацілілих у піраміді, написано: «Не знайдено жодної скарги бика проти Н.». Перед відходом у царство мертвих єгиптянин читав молитву, де були й такі слова: «Я не кривдив ніякої худобини. Я не відбирав у тварини ні зерна, ні трави».
Що дав чорнобильський досвід? Чи повернув він нас до цього мовчазного й таємничого світу «інших»?
— Одного разу я бачила, як вступили солдати в село, звідки пішли люди, й почали стріляти...
Безпорадні крики тварин... Вони кричали кожне своєю мовою... Про це вже написано в Новому Заповіті. Ісус Христос приходить у Єрусалимський храм і бачить там тварин, приготованих до ритуальної жертви: як вони спливають кров’ю, з перетятими горлянками. Ісус закричав: «Ви перетворили дім молитви на розбійничий вертеп!» Він міг би додати — на бійню... Для мене сотні залишених у зоні біомогильників — ті самі прадавні капища. Тільки котрому з богів? Богові науки й знання чи Богові вогню? В цьому сенсі Чорнобиль далі, ніж Освенцім і Колима. Далі, ніж Голокост. Він пропонує скінченність. Упирається в ніщоту.
Іншими очима роззираюсь на довколишній світ... Повзе по землі маленька мурашка, і вона мені тепер ближча. Пташка в небі летить — і вона ближча. Між мною й ними відстань стискається. Немає давнішої прірви. Усе — життя.
Запам’яталося й таке... Розповідав старий пасічник (а потім те саме я й від інших чула): «Вийшов уранці в садок, чогось бракує, якогось звичного звуку. Жодної бджоли... Не чути жодної бджоли! Що? Що таке? І другого дня вони не вилетіли. І третього... Потім нам повідомили, що на атомній — аварія, а вона поруч. Але довго ми нічого не знали. Бджоли знали, а ми ні. Тепер, коли що, на них буду дивитися. На їхнє життя». Іще приклад... Заговорила з рибалками біля річки, вони пригадали: «Ми чекали, коли нам по телевізору пояснять... Розкажуть, як рятуватися. А черв’яки. Прості черв’яки. Вони пішли глибоко в землю, може, на півметра чи на метр. А ми ж не розуміємо. Копали-копали. І жодного черв’яка не знайшли для риболовлі...»
То хто ж із нас первинніший, тривкіший і вічніший на землі — ми чи вони? Нам би в них учитись, як виживати... І як жити...
— Збіглися дві катастрофи: соціальна — у нас перед очима розвалився Радянський Союз, пішов під воду гігантський соціалістичний материк, і космічна — Чорнобиль. Два глобальні вибухи. І перший — ближчий, зрозуміліший. Люди заклопотані повсякденням, побутом: за що купити, куди поїхати? У що вірити? Під які знамена знову стати, а чи треба вчитися жити для себе, власним життям?
Цього другого не знаємо, не вміємо, бо ще ніколи так не жили. Це безпосередні пережиття всіх і кожного. А про Чорнобиль і воліли б забути, бо свідомість перед ним капітулювала. Катастрофа свідомости. Світ наших уявлень і цінностей завалився. Якби ми перемогли Чорнобиль чи бодай зрозуміли його сповна, то думали й писали б про нього більше. А так — живемо в одному світі, а свідомість існує в іншому. Реальність вислизає, не втискається в людину.
— Так... За реальністю не вженешся...
— Один приклад... Досі користаємося старими словами: «далеко-близько», «свої-чужі»... Але що значить далеко чи близько після Чорнобиля, коли вже на четверту добу
