Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

лякали: «Ваш організм не витримає». Потім... Потім вони сказали, що він буде без ручки... Без правої руки... Апарат показував... «Ну то й що? — думала я. — Навчу його писати лівою ручкою». А народився нормальний... гарний хлопчик... Вчиться у школі вже, на самі п’ятірки вчиться. Тепер маю ким дихати й жити. Світло в моєму житті. Він усе чисто розуміє: «Мамочко, якщо я поїду до бабушки на два дні, ти дихати зможеш?» Не зможу! Боюся на день із ним розлучитися. Йшли ми вулицею... І я, чую, падаю... Тоді мене інсульт розбив — там, на вулиці... «Мамочко, тобі водички дать?» — «Ні, ти стій коло мене. Не йди нікуди». І хапонула його за руку. Далі не пам’ятаю... Розплющила очі в лікарні. Але так його хапонула, що лікарі насилу мені пальці розняли. У нього рука ще довго була синя. Тепер виходимо з дому: «Мамочко, тільки не хапай мене за руку. Я нікуди від тебе не піду». Він теж хворіє: два тижні в школі, два вдома з лікарем. Отак-от і живем. Боїмось одне за другого. А в кожнім кутку — Вася... Його фотографії... Вночі до нього говорю й говорю... Буває, мене вві сні попросить: «Покажи нашу дитинку». Ми з Андрійком приходимо... А він приводить за руку дочку. Завжди з дочкою. Грається тільки з нею...

Так я й живу... Живу заразом у реальному й нереальному світі. Не знаю, де мені лучче... (Встає. Підходить до вікна). Нас тут багато. Ціла вулиця, її так і називають — чорнобильська. Всенький вік ці люди на станції проробили. Багато хто досі туди на вахту їздить, тепер станцію обслуговують вахтовим методом. Ніхто там уже не живе й жить ніколи не буде. У них у всіх тяжкі болісті, інвалідності, але роботи не кидають, бояться навіть за таке подумати. У них життя нема без реактора, реактор — їхнє життя. Де й кому вони сьогодні ще треба? Часто мруть. Умлівіч. На ходу мруть — ішов і впав, заснув і не проснувся. Ніс медсестрі квіти, і серце стало. Стояв на автобусній зупинці... Вони мруть, але їх ніхто по-справжньому не розпитав. Про те, що ми пережили... Що бачили... Про смерть люди не хочуть слухать. Про страхіття...

Але я ж вам про любов розказувала... Як я любила».

Людмила Ігнатенко,

дружина загиблого пожежника

Василя Ігнатенка

Інтерв’ю автора з собою про проґавлену історію і про те, чому Чорнобиль ставить під сумнів нашу картину світу

— Я — свідок Чорнобиля... Найголовнішої події двадцятого століття, хай хоч якими страшними війнами й революціями це століття запам’ятається. Минуло вже двадцять років по катастрофі, але для мене досі питання — про що я свідчу: про минуле чи про майбутнє? Так легко спорснути в банальність... У банальність жаху... Але я дивлюся на Чорнобиль як на початок нової історії, він не лише знання, а й провістя, бо людина вступила в суперечку з колишніми уявленнями про себе й світ. Говорячи про минуле чи майбутнє, ми вкладаємо в ці слова свої уявлення про час, але Чорнобиль — це насамперед катастрофа часу. Радіонукліди, розкидані по нашій землі, житимуть п’ятдесят, сто, двісті тисяч років... І більше... З погляду людського життя вони вічні. Що ж ми спроможні зрозуміти? Чи до снаги нам добути й розгледіти сенс у цьому ще незнаному для нас жахітті?

Про що ця книжка? Чому я її написала?

— Ця книжка не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Про саму подію написано вже тисячі сторінок і відзнято сотні тисяч метрів кіноплівки. Я ж займаюся тим, що назвала би проґавленою історією, безслідними слідами нашого перебування на землі і в часі. Нотую й збираю повсякденність почуттів, думок, слів. Намагаюся вхопити побут душі. Життя звичайного дня звичайних людей.

Тут-бо все незвичайне: і обставини, і люди, якими їх змусили, пірвали бути обставини, коли вони обживали новий простір. Чорнобиль для них — не метафора й не символ, він — їхній дім. Скільки разів мистецтво репетирувало апокаліпсис, перебирало різні технологічні версії кінця світу, але тепер ми напевно знаємо, що життя куди фантастичніше. За рік по катастрофі хтось мене спитав: «Усі пишуть. А ви тут живете й не пишете. Чому?» А я не знала, як про це писати, з яким інструментом і з якого боку підступитися.

Якщо раніше, пишучи свої книжки, я вдивлялася в страждання інших, то тепер я й моє життя стали частиною події. Злиплись водно, не відсторонишся. Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, залунало всіма мовами, вона перетворилася на диявольську чорнобильську лабораторію, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Де б я тепер не з’являлась, усі цікаво ззиралися: «А, ви звідти? Що там?» Звісно, можна було хутенько написати книжку, які потім з’являлися одна по одній — що трапилось тої ночі на станції, хто винен, як приховували аварію від світу й від власного народу, скільки тон піску й бетону знадобилось на спорудження саркофага над смертедишним реактором, — але щось мене спиняло. Тримало за руку. Що? Відчуття тайни.

Це нагло вгніжджене в нас відчуття витало тоді над усім: нашими розмовами, вчинками, страхами, і тяглося вслід за подією. Подією-чудовиськом. У всіх з’явилося висловлене чи невисловлене почуття, що ми доторкнулись до невідомости. Чорнобиль — це таємниця, яку нам іще належить розгадати. Непрочитаний знак. Можливо, загадка на двадцять перше століття. Виклик йому. Стало ясно: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, серед яких ми живемо й виживаємо, попереду на нас чекають інші виклики, лютіші й тотальніші, тільки наразі ще приховані від ока. Але щось уже після Чорнобиля відслонилося...

Ніч 26 квітня 1986 року... За одну ніч ми перенеслися в інше місце історії. Перескочили в іншу реальність, і ця реальність виявилася вищою не лише од нашого знання, але