Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
А в лікарні вже я візьму його за руку й не пускаю...
Ніч. Тиша. Ми самі. Подивився на мене пильно-пильно й раптом каже:
— Так хочу побачити нашу дитинку. Яке воно?
— А як ми його назвемо?
— Ну, це вже ти сама придумаєш...
— Чого це сама, коли нас двоє?
— Тоді, якщо вродиться хлопчик, хай буде Вася, а як дівчинка — Наташка.
— Як це, Вася? У мене вже є один Вася! Ти! Мені другого не треба.
Я ще не знала, як я його любила! Він... Тільки він... Як сліпа! Навіть не чула ворушінь під серцем... Хоч була вже на шостому місяці... Я думала, що воно всередині, в мені, моє маленьке, і тим захищене... Моє маленьке...
Про те, що я ночую у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Не догадувавсь. Пускали мене медсестри. Попервах теж були вговорювали: «Ти — молода. Що ти собі надумала? Це вже не чоловік, а реактор. Згорите вкупі». Я за ними бігала, мов цуцик... Годинами вистоювала під дверми. Просила-благала. Тоді вони: «Чорт з тобою! Ти — ненормальна». Рано перед восьмою, коли починався лікарський обхід, показують через плівку: «Тікай!» На годину втікаю до готелю. А з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора в мене перепустка. Ноги мені до колін посиніли, розпухли, так я надривалась. Моя душа була крепша за тіло... Моя любов...
Поки я з ним, того не робили... А коли відходила, його фотографували... Одежі ніякої. Голий. Саме легеньке простиралко поверх. Я щодня те простиралко міняла, а надвечір воно всеньке в крові. Піднімаю його, а мені на руках лишаються клаптички його шкіри, прилипають. Прошу: «Миленький! Поможи мені! Зіприся на руку, на лікоть, скільки можеш, щоб я тобі постелю розгладила, не покинула назверх якого шовчика, складочки». Що не шовчик — уже на нім рана. Я зрізала собі нігті до крові, щоб його де не зачепити. Ніхто з медсестер не зважувавсь підійти, торкнутися, як що треба, гукають мене. І вони... Вони фотографували... Казали, для науки... А я б їх усіх звідти випхала! Кричала б і била! Як вони можуть! Якби я могла їх туди не пустити... Якби ж...
Вийду з палати в коридор... І йду — на стінку, на диван, нічого не бачачи. Зупиню чергову медсестру: «Він помирає». — Вона мені у відповідь: «А що ж ти хочеш? Він отримав тисячу шістсот рентґен, а смертельна доза чотириста», їй теж жалко, але по-іншому. А воно все моє... Все любе...
Коли вони всі померли, в лікарні зробили ремонт... Стіни повишкрібали, паркет зірвали й винесли... Столярку.
Далі — останнє... Пам’ятаю уривками... Все пливе...
Ніч сиджу коло нього на стільчику. О восьмій ранку: «Васюню, я піду трошки одпочину». Розплющить очі й заплющить — відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на долівку, на ліжкові лежати не могла, так усе боліло, як уже санітарка стукає: «Йди! Біжи до нього! Кличе безжально!» А того ранку Таня Кібенок так мене просила, кликала: «Їдьмо зі мною на цвинтар. Я без тебе не зможу». Того ранку ховали Вітю Кібенка і Володю Правика. З Вітею вони були друзі, ми сім’ями дружили... За день до вибуху разом сфотографувалися в нас у гуртожитку. Такі вони наші чоловіки там гарні! Веселі! Останній день нашого того життя... Дочорнобильського... Такі ми щасливі!
Вернулася з цвинтаря, швиденько дзвоню на пост медсестрі: «Як він там?» — «П’ятнадцять хвилин, як умер». Як? Я цілу ніч була в нього. Тільки на три години відійшла! Стала коло вікна й кричала: «Чому? За що?» Дивилася на небо й кричала... На цілий готель. До мене боялися підійти. Схаменулася: наостанок його побачу! Скотилася зі сходів... Він лежав іще в барокамері, не забрали. Останні слова його: «Люся! Люсінька!» — «Тільки-но відійшла. Зараз прибіжить», — заспокоїла медсестра. Зітхнув і затих.
Уже я від нього не відступилася... Аж до труни супроводила... Хоча самої труни не запам’ятала, а — великий поліетиленовий пакет... Той пакет... У морзі спитали: «Хочете, покажемо вам, у що його вберемо». Хочу! Одягли в парадну форму, фуражку зверху на груди поклали. Взувачки не підібрали, бо ноги розпухли. Бомби замість ніг. Парадну форму також розрізали, натягти не могли, вже не було цілого тіла. Все — кривава рана. У лікарні останні два дні... Підніму його, а кістка хилитається, теліпається кістка, тілесна тканина від неї відійшла... Кавалки легень, кавалки печінки йшли через рота... Захлинався своїми нутрощами... Обкручу руку бинтом і засуну йому в рота, все це з нього вигрібаю... Цього не розкажеш! Цього не напишеш! Цього навіть не переживеш... Це все таке рідне... Таке... Ні оден розмір взуття не можна було натягнути... Поклали в гріб босого...
На моїх очах... У парадній формі його засунули в целофановий мішок і зав’язали... І вже цього мішка поклали в дерев’яну труну... А труну ще одним мішком обв’язали — целофан прозорий, але товстий, як клейонка. І вже це все помістили в цинкову труну, ледве впхали. Сама фуражка нагорі лишилася.
З’їхалися всі... Його батьки, мої батьки... Купили в Москві чорних хусток... Нас приймала надзвичайна комісія. І всім казала одне й те саме, що віддати вам тіла ваших чоловіків, ваших синів не можемо, вони дуже радіоактивні й будуть поховані на московському цвинтарі особливим чином. У запаяних цинкових гробах, під бетонними плитами. І ви мусите цей документ підписати... Потрібна ваша згода... Якщо хто протестував, хотів забрати труну на батьківщину, тому доказували, що вони, мовляв, герої й тепер уже сім’ї не належать. Вони вже державні люди... Належать державі.
Сіли в катафалк... Родичі і якісь воєнні. Полковник із рацією... По рації передають: «Ждітє наших пріказаній! Ждітє!» Дві чи три години кружеляли по Москві, по кільцевій дорозі. Знову в Москву повертаємо... По рації: «На кладбіще в’єзд не разрішаєм. Кладбіще атакують іностранні кореспонденти. Підождіть іще». Батьки мовчать... Хустка в мами чорна... Я чую, що непритомнію. Зі мною істерика: «Чого з моїм чоловіком треба критися? Він
