Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

страхи — наші та іноземні. Мої здогадки підтвердились — англійці значно сильніше, аніж дозволяє показувати правило вдаваної байдужості, дбають про зовнішній вигляд та одяг. Судячи з листів, які їй надсилають, ми дуже переживаємо, чи «впишемося» в товариство, чи правильно одягаємося, і понад все нас не відпускає вічний страх осоромитися. Ми хочемо виглядати привабливо, хочемо підкреслити переваги фігури і приховати недоліки, та ми, на противагу усім іншим, не хочемо переборщити, навіть навпаки — більшість з нас не те, що не любить чепуритися напоказ, ми ще й боїмось справити враження чепурунів. Ми просто хочемо бути як всі. Переважна більшість дописувачів розпитує «Дорогу Ені» зовсім не про гламурне та красиве вбрання, їх цікавить, чи це вбрання «відповідне» та «прийнятне». Ось що розповіла мені Анна-Ліза: «Всі питання зводяться до “Чи можна одягати Х до У?”, “Чи можна на весілля одягти те і те?”, “Чи можна в цьому піти на роботу?“, “Чи це не занадто фривольно?”». «Аж до 1950-х, — продовжила вона, — ми мали офіційний дрес-код, можна навіть сказати, що це була уніформа. Тож проблеми, що одягнути, не було. З 1960-х років правил поменшало, зате побільшало питань і непорозумінь — англійці почали одягатися дуже кепсько, але не перестали дотримуватися правил етикету. Все, що їм треба, — більше правил!»

Іронія в тому, що відчайдушне бажання бути «як всі» і прилаштовуватися до середовища спричинилося до катастрофічних, просто сміховинних помилок у виборі одягу. Особливо це стосується заповзятих модників та модниць. У сіткомі «Просто шикарно» / «Гарно жити не заборониш» («Absolutely Fabulous») одна з героїнь є чудовим прикладом типової жертви моди по-англійськи: Едіна, до смішного причепурена дама, поєднує в собі непоборне бажання йти в ногу з модою і повну, притаманну тільки англійцям, відсутність смаку та стилю. Вона здатна воднораз почепити на себе всі найсміливіші дизайнерські новинки, що тільки-но зійшли з подіумів, і виглядати як новорічна ялинка! Едіна — це, певна річ, карикатурний, навмисно роздутий до масштабів комізму, образ. Однак, за основу взято типову для англійок — аж до болю знайому — модель поведінки. Серед поп-зірок та знаменитостей повно таких «Едін», та й просто посеред міста ви зустрінете не одну, здешевлену та масову, версію Едіни.

Деінде у світі, дивлячись «Просто шикарно» / «Гарно жити не заборониш» («Absolutely Fabulous»), жінки просто собі підсміюються з несмаку Едіни. Англійки ж не просто сміються — вони благоговійно здригаються від сорому. Насолода від перегляду затьмарена тремтливим страхом і побоюваннями, чи ми, бува, не наробили таких же разючих помилок в одязі. Едінині хиби стилю — все ж вершина несмаку, і такі крайні форми модного кретинізму зустрінеш нечасто. Та все-таки англійки сприймають на ура будь-які плоди хворої фантазії новомодних дизайнерів: у 1980-х чи не кожна мала в гардеробі сміховинну спідничку-тюльпанчик; тільки-но у моду повернеться мікро-міні, ми одразу ж тут як тут, і нас мало обходить, чи достатньо довгі в нас ноги для міні-спідниць; те саме стосується ботфортів, гетрів, мікрошортів та інших див моди, які призначені виключно для струнких жінок, хоч і на них вони часто виглядають сміховинно.

Модні катастрофи спіткали не лише нас — посестри з Америки та Австралії можуть дорівняти нам у несмаку. Попри те, мої подруги, знайомі та інформаторки з усього світу презирливо стверджують, що саме англійки одягаються навдивовижу безглуздо та без смаку. Одного разу, коли я запротестувала, що не зовсім справедливо кпинити тільки з англійок, француженка, така собі гранд-дама, відповіла: «Дуже навіть справедливо. Від колоній багато не ждеш, але ви, ви ж ніби цивілізовані європейці! Вам би личило знати, що до чого. Година — і ви в Парижі!» Вона повела бездоганними бровами, стенула елегантними плечима і делікатно хмикнула, що, здається, мало означати, що раз ми так нічого і не навчились у сусідів, то з нами взагалі нема про що розмовляти. Я б не дуже переймалася, але діалог відбувався під час королівських кінних перегонів в Аскоті, у клятій королівській ложі, де зібралися англійки (навіть я, соціологиня під прикриттям) у найкращому вбранні і капелюшках. Я не могла натішитися своєю рожевою міні-сукнею і рожевими туфлями з ефектними пряжками-трензелями — такою собі референцією (можна сказати гвіздком) до теми коней. Вбрання здавалося мені навдивовижу дотепним і доречним для перегонів, але спопеляючий погляд мадам, — тої, що Модна Критикиня, — миттю перетворив їх на дитячі черевички дурбецала. Суто англійська звичка — обернути все на комедію!

Одяг — це, перш за все, форма комунікації, можна навіть піти далі і сказати, що це така соціальна майстерність. Тож не треба дивуватися, що англійцям, які геть не мастаки у спілкуванні, важко дається мистецтво одягатися. Нам непросто з усіма аспектами комунікації, особливо коли нема строгих прописаних правил. Коли у 1950-х роках ми втратили строгі гардеробні правила, це, либонь, мало такі ж наслідки, як і відміна вітальної фрази «Як ся маєте?» («How do you do?»). Не стало офіційного «Як ся маєте?», і ми до пуття не знаємо, що сказати! Ми конфузимося і бентежимося, наші вітання неоковирні, незграбні і вайлуваті. Так само і відмова від загальноприйнятого дрес-коду — який, на думку багатьох, попахує нафталіном, як і фраза «Як ся маєте?», — посіяла невпевненість що, коли і куди одягати. Повсякденний одяг дорівняв у недоладності нашим вітанням.

А втім, ми не любимо офіціозу. Ми не любимо коритись усім цим святенницьким правилам і приписам. Та нам відчайдушно бракує природної грації та легкості у спілкуванні, щоб обійтись без правил. Ми схожі на тих бунтівних підлітків, на яких постійно — і вповні справедливо — скаржаться батьки: ми хочемо, щоб до нас ставились як до дорослих, хочемо самі вирішувати, що і як робити, але нам бракує зрілості та розважності розпоряджатися отриманою свободою мудро — ми тільки плутаємося і зводимо все нанівець.

Мейнстрімні правила та племінна уніформа

Отож ми вирішили, що єдине рішення — придумати ще правил. На зміну строгим правилам дрес-коду минулих років, одначе, не прийшла анархія. Хоч модні журнали й без упину запевняють, що «Тепер можна носити все», — це не правда. Звісно, що сьогоднішні вимоги до «мейнстрімного» одягу дуже далекі від дрес-коду до 1960-их років — тоді, наприклад, жінки мали носити капелюшки, рукавички, спідниці строго визначеної довжини та ін. Класові та субкультурні відмінності у вбранні були доволі незначними і строго визначеними. А втім, досі існують загальні правила та модні віяння, які ми впізнаємо на раз: досить тільки глянути на вуличні фото 1960-х, 1970-х, 1980-х та 1990-х років, як зразу зрозуміло — з одягу і з зачісок, — що це за часи. Легко впізнавана, без сумніву, і наша епоха, хоч нам і здається, що вона набагато безладніша у своєму анархізмі та швидкоплинніша у змінах, аніж будь-яка попередня. Навіть якщо б 1990 року зробити «ретро» фото, копіюючи стиль, скажімо, 1970-х чи 1960-х, або 2003 року скопіювати моду 1980-х, — на це ніхто не купиться, бо ретро