Спомини - Йосип Сліпий

священика. Він навіть часом нам дещо потайки помагав. Пригадую собі, коли приїхав до Львова монсеньйор Руффіні (з Конґреґації університетів і студій, пізніший кардинал Палермо на Сицилії)[434] в якійсь університетській польській справі, і я за всяку ціну хотів спровадити його і до Богословської академії, але він боявся. Тоді о. Герстманн сказав мені: “Proszę być spokojnym, ja go przywiozę”[435]. І дійсно, він його тоді привіз, щоби він подивився на семінарію і академію. В 1939–1940 роках о. Герстманн лежав хворим на туберкульозу. Нікого до нього не впускали, але мені дозволили на кілька хвилин. Отець Герстманн дуже втішився і хотів довго говорити, але я сам старався скоротити розмову, яка його мучила, і вийти. На пращання він взяв мене за руку і сказав: “Та megalomania polonica zawsze nam szkodziła. Ja im zawsze mówiłem, że przeciąganie grekokatolików na łaciński obrządek i polskość do niczego nie dowodzi, i teraz oni wszyscy wracają, gdzie byli”[436]. Болів він над розвалом Польщі.

Уже десь в 1940 році українське населення було переконане, що большевики не втримаються. Майже увесь час урядували комісії, що перепускали виходців з Радянського Союзу за Сян. І прийшов початок війни — здається, несподіваний для Радянського Союзу — 22 червня 1941 року. Совіти були неприготовані, бо скоро почався голод. У Львові прийшли нові арешти. Радянські війська відступали через Личаків на схід, а в народі втерлася фраза тоді: “Давай назад”. На Лонцького НКВД розстрілювало без судів страшні маси в’язнів, так що опісля не можна було приступити до в’язниці, бо вже на вулиці перед тюрмою було чути жахливу вонь. Під Св. Юра приїхали енкаведисти танками і вивели всіх мужчин та поставили під мур, “під стєнку”, між ними і мене та єпископа Будку, і майже всіх священиків. Робили ревізії і тоді подерли на мені рясу. В палаті Митрополит казав замкнути двері і нікого не впускати. Не знайшовши нічого підозрілого, військо відступило і виїхало із забудовань Св. Юра. Від Митрополита чув я, що коли большевики готовилися до відвороту і в останній хвилині забирали своїх людей, прийшли до професора Студинського і приневолювали його, щоби збирався в дорогу, а він не хотів і оправдувався, що хворий і не може, то вони, озлоблені, повторяли: Що, не хочеш, не хочеш?” — і силою забрали його з женою, десь вивезли до Куйбишева. Там стратив всяке значення і помер.

Професор Панчишин завідував загальним шпиталем на Личакові, там перетримував він Децикевича, якого осамітненого я відвідував. Приходили і по професора Панчишина, одначе він якось вивинувся з рук, і вони його не захопили. За німців він був головою факультету Медичного інституту, зорганізував медичний виділ, бо на Український університет німці не хотіли дозволити українцям, як нижчої раси, але на Медичний інститут погодились тільки тому, що українці-галичани належали колись до Австрії і у зв’язку з тим галичанам признавали деякі права, а на Великій Україні зовсім жодних. Вони мали лише служити німцям.

Тому, що розпочалися нові взаїмні атентати польські і українські, поляки рішили винищувати наших найвизначніших громадян і грозили професору Панчишинові. Він скрився до Митрополита, зглядно на його поручення до помешкання отця-каноніка Рудя, і там помер на атак серця. За большевицької влади ніхто не приходив до Митрополита. Раз прийшов був до мене пізним вечором професор Полянський[437] і опісля зайшов до Митрополита. Професор Панчишин був тільки раз, з женою. Так що о. Климентій жалувався, що ніхто не показувався до Митрополита, але не дивота, бо всі боялися. Всіх я їх хоронив: професора Панчишина, доктора Костя Левицького та інших.

З початком німецько-совітської війни гітлєрівські літаки кидали петарди, а ніччю німецькі війська вступили до Львова. Штаб заняв митрополичу палату, на що пізніше негодувало переді мною НКВД. Ми (я, єпископ Будка, о. Климентій, о. Ґалянт