були від українських громадян: Децикевич, Андрій Палій (директор “Маслосоюзу”). Франк прийняв українців в окремій салі, і коли він проголосив підчинення Львова польському ґенерал-ґубернатораторові, то Палій аж заплакав. Пригадую, що Франк потішив українців тим, що “παντα ρει”[453] — все змінюється, і цей стан може змінитися. Мимо цього, акт підчинення викликав жахливе вражіння. Хоч Децикевич був захоплений краснорічивою промовою Франка, то всім тоді стало ясно ще більше, що німці нам неприхильні. ОУН провадила далі підпільну роботу, і полковник Мельник, і Бандера на свою руку. Серед того жахливого стану ОУН, очолювана Бандерою, почала робити атентати на членів ОУН під проводом полковника Мельника. Це викликало впрост застрашаюче пригноблення. І на очній ставці зі мною адвокат з Бережан (з групи Бандери)[454] признав, що атентати робили вони, хоча прилюдно вони це заперечували, але ніхто в то не вірив. Громадянство було залякане таким братовбивством. Вже передше викликували вони велике огірчення в усіх, коли падали наші люди, як, наприклад, директор Академічної гімназії у Львові доктор Іван Бабій[455], мій шкільний товариш, який був одним з найкращих філологів та належав до найвизначніших студентів львівських польських професорів, а в часі визвольних змагань — старшина УГА. Зрештою, то відома історія. Ввиду такого жахливого положення, я рішився скликати одних і других націоналістів та шукати порозуміння між ними. Було кілька таких сходин, але сторонники Бандери не виказували доброї волі. Здається, що ті атентати на верхах припинились, але убійства повторялись.
За гітлєрівської окупації принесено мені, захоплені десь в посовітському архіві, зроблені на мене доноси для большевиків. Зробили їх Заїкін і директор музею Іларіон Свєнціцький. Заїкін[456] походив зі Східної України і перейшов границю, не знати яким способом, в двадцятих роках. Його підозрівали вже тоді про шпіонаж на користь большевиків, але директор Кривецький прохав мене помогти йому, тому що він дуже вбогий, мешкав разом з матір’ю і не мав жодного заробітку. Я його прийняв як співробітника до “Богословії”. Він пізніше співпрацював і у василіянських “Записках”, а вкінці покинув “Богословію”, коли в Оссолінеум одержав більш платну працю, і видав по-польськи книжку про православну Церкву. Також дописував до “Дзвонів”[457]. Мав загальну характеристику типа ненормального. Видно, що донос на мене не поміг йому, бо його большевики арештували, мабуть, не довіряли, і він помер в тюрмі.
Не дуже-то світлу ролю відіграв і директор Свєнціцький[458]. Він мав все якісь претенсії за директорську платню на кураторії[459] музею, а задля Митрополита
