ВІЙН@: битви в кіберпросторі - Шейн Харріс

Шейн Гарріс

ВІЙН@: битви в кіберпросторі

Присвячую моєму чоловікові, Джо де Фео

Війни нового покоління

Науковий прогрес, дедалі розширюючи рамки пізнаваного простору, ставить перед людством складне гносеологічне завдання: звичайної, неспеціальної освіти вже замало, щоб зрозуміти, що відбувається на передньому краї майже будь-якої науки. Епоха енциклопедистів назавжди відійшла у минуле. Люди, чия місія – розширювати горизонт людського пізнання всесвіту, та й будь-якої нової царини науки, вимушено стають «вузькими» спеціалістами: вони вживають спеціальні терміни, користуються інструментарієм, притаманним лише певному роду діяльності. Журналісти, що мають за мету популяризувати досягнення в нових сферах людського життя, модерні ідеї та технології, вимушені перебрати на себе складну, майже нездійсненну функцію: за умов сучасних викликів розповісти загалові ті таємниці, що їх «вузькі» спеціалісти навмисно намагаються якнайретельніше приховати.

На цьому тлі журналістське розслідування, яке провів Шейн Гарріс, а відтак виклав його результати у книжці «Війн@», цікаве, власне, не лише тими фактами, які спромігся зібрати автор, а й солідним забезпеченням їх висновками й доказами, взятими з різних джерел, копіткою роботою з відкритими джерелами інформації, вмінням добути таємні знання – і в прямому, і в переносному розумінні цього слова. Понад десять років Гарріс писав на теми кібербезпеки й електронного шпигунства. Матеріал для цієї книжки – це більше тисячі інтерв’ю, які він збирав роками, розмовляючи з нинішніми і колишніми урядовцями, військовими, керівниками та працівниками корпорацій, експертами, дослідниками й активістами. Перелік посилань, що міститься наприкінці книжки, красномовно свідчить, що робота була проведена титанічна. Але чи не намарно? Чи така вже важлива тема, що так захопила автора й змусила будь-що дошукуватися правди, попри важку працю?

Читаємо у Вікіпедії: «Комп’ютерний вірус (англ. computer virus) – комп’ютерна програма, яка має здатність до прихованого самопоширення. Одночасно зі створенням власних копій віруси можуть завдавати шкоди: знищувати, пошкоджувати, викрадати дані, знижувати або й зовсім унеможливлювати подальшу працездатність операційної системи комп’ютера». Ще в далекому 1988 році 6 тисяч комп’ютерів, підключених до ARPANET, постраждали від «хробака» Морріса. Збитки від цієї вірусної атаки становили 96,5 мільйонів доларів. Утім це були незаплановані наслідки експерименту, над яким утратили контроль, а не якихось зловмисних дій. За тридцять років, що минули від тієї події, змінилися не лише віруси, а й середовище їхнього існування. Автоматизувавши більшість виробничих процесів у промисловості, людство також переклало на комп’ютери керування у більшості інфраструктурних мереж. Захопивши владу над комп’ютером, вірус сьогодні може вивести з ладу не тільки сам комп’ютер, а й керовані ним механізми та мережі. Віруси почали загрожувати найрізноманітнішим галузям, ба навіть цілим країнам.

На наших очах протягом життя одного покоління використання ресурсів мережі для обміну й зберігання надважливих даних як державними установами, так і корпораціями досягло таких обсягів, що проблеми, пов’язані зі втручанням у мережу, здатні привести людство на межу катастрофи. Тож слушно, що на захист кіберпростору постала кіберармія.

Армія – це взагалі особлива царина. Війна і мир, якщо й не зов­сім протилежні за своїми принципами, але ніколи не протікають одночасно. Навіть сучасні «гібридні» війни не змушують суспільство перебувати водночас в обох станах, а ділять загал на дві світоглядні страти, які живуть у різних умовах (війни і миру відповідно). Ці частини суспільства в моральній площині жодним чином не пересікаються і навіть не здатні зрозуміти одна одну. Інша річ – армія, професійні військові, яких готовлять діяти зовсім по-різному в мирний і воєнний час. Усі ці особливості притаманні й новоствореній кіберармії. Але поки що оголошувати стан війни в мережі ніхто не квапиться. Тож ми маємо справжню «гібридну» війну у віртуальному світі. ­Деякі битви цієї війни, досліджені у книжці, дають змогу зрозуміти: це не дитячі забавки – все набагато складніше і небезпечніше. Багато уваги автор приділив юридичним аспектам створення кіберармії в США. Із зрозумілих причин історія створення протидійних армій не ввійшла до книжки, залишивши таку собі інтригу й гарячий інтерес для майбутніх дослідників.

Шейн Гарріс замислив свою книжку не як посібник для фахівців із кібербезпеки, а як захоплюючий шпигунський роман. Доступною пересічній людині мовою він описав перебіг подій в епізодах, зі зрозумілих причин зазвичай прихованих від громадськості. Але й спеціалістам не завадить подивитися на свою діяльність трохи збоку, усвідомити масштаб проблеми й ті критерії, за яким будуть міряти їхню діяльність прийдешні покоління. Врешті-решт, визначити, на чиєму боці вони перебувають у цій війні.

Власне, майже всі головні висновки автор виклав у останньому розділі. Але допитливий і уважний читач, опанувавши один по одному всі розділи книжки, пройшовши за автором всіма звивами його досліджень, напевне, дізнається чимало нового про методи розслідування в такій тонкій і втаємниченій сфері та збагатить своє розуміння кіберпростору. Імовірно, хтось не погодиться з висновками автора, а може, хто зна, піде далі у власних передбаченнях, адже тема війни в кіберпросторі геть зовсім не вичерпана, ця війна розгортається, видо­змінюючись і вдосконалюючись, безпосередньо на наших очах.

С. П. Попович, фахівець з інформаційної безпеки

Зауваги щодо джерел

Як журналіст, я понад десять років писав на теми кібербезпеки і електронного шпигунства. Матеріал для цієї книжки – це понад тисяча інтерв’ю, які я збирав роками, розмовляючи з нинішніми і колишніми урядовцями, військовими, керівниками та працівниками корпорацій, експертами, дослідниками й активістами. Протягом двох років праці над цим проектом я провів повторні інтерв’ю з багатьма із цих людей, яких вважаю своїми найнадійнішими і вартими довіри джерелами. З деким я розмовляв уперше. Збираючи матеріали для книжки, я здебільшого покладався на розмови з держслужбовцями і військовими, які й нині працюють у сфері кібербезпеки або політики. Усі вони працюють в окопах цієї мінливої лінії фронту, а не в тилу. Я вдячний їм за те, що знайшли час для розмов зі мною на тему, яку багато хто в уряді й надалі відмовляється обговорювати публічно, позаяк ідеться здебільшого про таємні матеріали й операції.

Чимало людей, з якими я мав бесіди, дозволили їх цитувати, і в цих випадках я подаю їхні імена в тексті або в примітках. Інші жадали, щоб я не згадував їхніх прізвищ, а в деяких випадках навіть уникав назв агенцій і компаній, в яких вони працюють. Прикро, але доволі часто, пишучи про таємні матеріали зі сфери національної безпеки, журналісти не можуть відкрити джерел інформації. Не думаю, що бодай одна людина, з якою я спілкувався, збираючи матеріали для цієї книжки, поділилася зі мною інформацією, яка загрожує національній безпеці або піддає ризику чиєсь життя. Але я задовольнив прохання цих людей із двох причин.

Передусім тому, що інформація, надана ними, була