Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Не пам’ятаю дороги. Ніби опритомніла, коли вгледіла його матір: «Мамо, Вася в Москві! Повезли спеціальним літаком!» Але ми досадили город — картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!). Хто знав? Хто тоді що знав? Надвечір у мене блювота почалася. Я — на шостому місяці вагітності. Мені так погано... Вночі сниться, наче він мене кличе, поки був живий, усе кликав мене вві сні: «Люся! Люсінька!» А як умер, ні разу не покликав... Ні разу... (Плаче). Встаю я рано з думкою, що поїду до Москви сама... «Куди тобі такій?» — плаче мати. Зібрали в дорогу й батька: «Хай довезе тебе». Він зняв із книжки гроші, які в них були. Всі, що були.
Дороги не пам’ятаю... Дорога знов із пам’яті випала... У Москві в першого міліціонера спитали, в якій лікарні лежать чорнобильські пожежники, і він нам сказав...
Шоста лікарня — на «Щукінській»...
У цю лікарню, спеціальна радіологічна лікарня, без перепусток не пускали. Я дала грошей вахтьору, і тоді вона каже: «Йди». Сказала, який поверх. Знов я когось просила, молила... І от сиджу в кабінеті в завідуючої радіологічним відділенням — Ангеліни Василівни Гуськової. Тоді я ще не знала, як її звати, нічого не запам’ятовувала. Знала тільки, що мушу його побачить... Знайти...
Вона мене зразу спитала:
— Любонько моя! Любонько моя... Діти єсть?
Як я признаюся?! І вже розумію, що треба мою вагітність приховати. Не пустить же до нього! Гаразд, що я худенька, нічого по мені не знати.
— Єсть, — одказую.
— Скільки?
Думаю: «Треба сказать, що двойко. Якщо одне — все’дно не пустить».
— Хлопчик і дівчинка.
— Раз двоє, то родити, видно, більше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок уражений повністю...
«Ну, що ж, — думаю, — зробиться трохи нервовим».
— Іще слухай: якщо заплачеш — я тебе зразу виряджу. Обніматись і цілуватись не можна. Близько не підходити. Даю півгодини.
Але я знала, що вже звідси не піду. Якщо піду, то з ним. Заприсяглася собі!
Заходжу... Вони сидять на ліжкові, грають у карти й сміються.
— Васю! — гукають до нього.
Обертається:
— О, хлопці, я пропав! І тут найшла!
Смішний такий, піжама на ньому сорок восьмого розміру, а в нього — п’ятдесят другий. Куці рукави, куці штанці. Але опух з лиця вже зійшов... Їм уливали якийсь розчин...
— Це ж чого ти пропав? — питаю.
І він хоче мене обняти.
— Сиди-сиди, — не пускає його до мене лікар. — Нічого тут обніматися.
Якось ми це на жарт перевели. І тут уже всі збіглися, і з других палат теж. Усі наші. З Прип’яті. Їх же двадцять вісім душ літаком привезли. Що там? Що там у нас у місті? Я розказую, що почалася евакуація, все місто вивозять на три або п’ять днів. Хлопці мовчать, а було там дві жінки, одна з них на прохідній в день аварії чергувала, то вона заплакала:
— Боже мій! Там мої діти. Що з ними?
Мені хотілося побути з ним удвох, ну хоч би хвилечку одненьку. Хлопці це відчули, і кожен вигадав якусь причину, і вони вийшли в коридор. Тоді я обняла його й поцілувала. Він одсунувсь:
— Не сідай близько. Візьми стільчика.
— Та, дурне це все, — махнула я рукою. — А ти бачив, де був вибух? Що там? Ви ж туди найперші потрапили...
— Швидше всього, це вредітєльство. Хтось спеціально підстроїв. Всі наші хлопці так думають.
Тоді так казали. Вірили.
Другого дня, коли я прийшла, вони вже лежали поодинці, кожен в окремій палаті. Їм категорично заборонялося виходити в коридор, спілкуватися між собою. Перестукувалися через стінку: точка — тире, точка — тире... Точка... Лікарі поясняли це тим, що кожний організм по-різному реаґує на дози опромінення, і те, що видержить один, другому не під силу. Там, де вони лежали, зашкалювало навіть стіни. Зліва, справа, і під ними поверх... Там усіх виселили, ані одного хворого. Під ними і над ними — анікогісінько...
Три дні я жила у своїх московських знайомих. Вони мені казали: бери каструлю, бери миску, бери все, що тобі треба, не соромся. Такими людьми виявилися... Такими! Я варила бульйон із гиндички, на шестеро душ. Шестеро наших хлопців, пожежників... З одної зміни. Вони всі тої ночі чергували: Ващук, Кібенок, Тітенок, Правик, Тищура. У магазині купила їм усім зубної пасти, щіток, мила. Нічого цього в лікарні не було. Маленькі рушнички купила... Я дивую тепер на своїх знайомих, вони, звісно, боялися, не могли не боятися, вже ходили всякі чутки, але все одно вони самі мені пропонували: бери все, що треба. Бери! Як він? Як вони всі? Вони будуть жить? Жить... (Мовчить). Багато добрих людей тоді стрінула, не всіх от запам’ятала... Світ звузився до одної точки... Вкоротився... Він, тільки він... Пам’ятаю літню санітарку, яка мене вчила: «Є хвороби, що не лічаться. Треба сидіть і гладить руки».
Рано-вранці їду на базар, звідти до своїх знайомих, варю бульйон. Усе протерти, покришити, розлити на порції. Хтось попросив: «Привези яблучко». З шістьма півлітровими банками — завжди на шістьох! У лікарню... Сиджу до вечора. А ввечері — знов на другий кінець міста. Наскільки б мене так стало? Але за три дні запропонували, що можна жити в готелі для медпрацівників, на території самої лікарні. Боже, яке щастя!
— Але ж там нема кухні. Як я буду їм варити?
— Уже не треба варити. Їхні шлунки перестають сприймати їжу.
Він почав мінятися — щодня я вже зустрічала іншого чоловіка... Опіки виходили наверх... У роті, на язиці, щоках — спершу з’явилися маленькі виразочки, потім розрослися... Шарами відходила слизиста, плівочками білими... Колір лиця... Колір тіла... Синій... Червоний... Сіро-бурий... А воно таке все моє, таке любе! Цього не розказати! Цього не написати! І навіть не пережити... Рятувало, що все це діялося миттєво, ніколи було думати, ніколи було плакати.
Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тільки-но побралися... Ще не натішилися одне одним... Ідемо вулицею. Вхопить мене на руки та так і закружля. І цілує, цілує. Люди проходять, і всі усміхаються...
Клініка гострої променевої хвороби — чотирнадцять днів. За чотирнадцять днів чоловік помирає...
У готелі першого ж дня дозиметристи мене заміряли. Одежа, сумка, гаманець, черевики — все «горіло». І все це тут-таки мені забрали.
