Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Тече безмежність жилами, лінива. Смола й суниці – тепла колія дня золотого… і невже ж холонути?! Заплющив очи… У колисці я… Смола й суниці – тепле твоє лоно. «Небо, як синя квітка з паперу…»
Небо, як синя квітка з паперу. Ліфтом – нагору. Журавлі кличуть. Місяць: П’єро з-поза хмари-портьєри Рококо-запудрованим гляне обличчям. Листи коханок – тліє листя бульварами. А вітер дням: літа згаслі парфуми. Біля фонтану – останній парі Скрипка з кафе… так сумно. Сяду невпопад. Не до свого трамваю. Листа до коханої в скриньку не вкину. Щось мені нині… а що? – Не знаю. Дуже хмільна і терпка година. Осіннє
Синій холод осінній, дзвінкий і далекий такий, далекий… Залишили лелеки шляхам у вирій суму співи: – й лани гомінкі… залишили певно лелеки. Знов у вічність простору несе ясний серпень плоди й колосся… Та знову мені, як на се чи дитинства, чи болю збаглося… Гей, луно кришталева! Лети! Стерні, струни, хмарини, простори… павутинить так срібно світи літо бабине… Лагідним зором на сніги, на чорні вітри… на морози і хугу злую — вечір співом сумної сестри так тривожно, чуло нудьгує. Осінні бульвари
Той вічний ляк дзвінків осіннього трамваю, коли далеко скверами луна, а зблідлі зорі тужно допивають крихкого, гострого, як спомину, вина. Нічного міста привиднії тіні… Заграва угорі… Немовчний, вічний гуд… а кожна жінка… жінка без дитини