Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

В долині гір тече ручай, Бринить, б’ючися об каміння… І чути хвилі шепотіння, Яка тече в далекій край. Та прийдуть холоди осінні. Без жалю в лід ручай скують І буде рідко коли чуть З під льоду хвилі голосіння. Так серце вліті засміється. У ньому пісня пронесеться Про всю красу весняних днів, А осінь з нічкою сумною Обгорнуть серденько журбою І замира веселий спів. Таємність ночі
Вже пізня ніч… Блідіють зорі, Літає місяць межи хмар. Тополі в темному уборі Стоять, як постаті примар. Вже пізня ніч… та щось не спиться. Ворушать голову думки. Проносять молоді роки І все, що тільки тепер сниться. Вже пізня ніч, а сну нема… Невже ж це знову все вона Вночі думки мої тривожить?.. Заглянув місяць у вікно Й, здається, мовить про одно: Не спи!.. Будь стійким на сторожі! Я дужий
Я відбивсь від людей, втік за місто й доріжкою Між ланами самотній подався ген… ген… Там надхненні пісні я ніжніш кую, бо там дійсний соняшний день! Тихо вколо, лише жайвори перелякано Поринали все глибше в бездонну блакить, Усміхнулося сонечко маково і за обрій на сон спішить… Покотилось, сховалось на цілу ніч сонечко, Хмарка жменею сипле сріблясту росу, Посплітались пісні жайвороночків у вечірніх згуків красу… Я відчув, що в тих ніжно-вечірніх мелодіях Мого чуйного серця акорди бринять,