Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Райх, для якого це був перший досвід роботи в лабораторії, написав своїй дружині, яка жила далеко від нього, що він почувався як «недосвідчений турист… що стояв біля підніжжя гори Еверест»{292}. Він найняв психолога з Берліна, доктора Г. Льовенбаха, аби той допоміг йому із його експериментами. Льовенбах виразив серйозні сумніви щодо Райхової інтерпретації даних, які вони зібрали, але Райх вирішив проігнорувати його професійну пораду. «Льовенбах — типовий старий пердун, — писав він у своєму щоденнику, — один із тих науковців, які декадами вивчають найменші фібри листочка. Коли ж перед ними стоїть завдання дізнатися, який вигляд мають цілі дерева, як вони цвітуть та ростуть, і перед ними з’являється хтось, хто описує дерево цілком, вони одразу ж стають надто строгими, принижуючи його»{293}.
Ще один помічник Райха, Вільгельм Гоффман, який вивчав фізіологію в Інституті Кайзера Вільгельма в Берліні, також не поділяв Райхової тези. Він встановив, що кататонічні пацієнти, яких він тестував для Райха в «Dikemark Sykehus», виказували такі ж результати, як і в здорових пацієнтів (Райх очікував, що вони будуть нижчими), і встановив, що шкірний потенціал, зафіксований на ерогенних та неерогенних зонах цих пацієнтів, був ідентичним (Райх очікував, що ерогенні зони будуть більше чутливими){294}. Також Райх не сприймав критики Гоффмана, стверджуючи, що Льовенбах отруїв того «брехнею».
Для Райха осцилограф був чимось на кшталт детектора брехні, який визначав наявність або ж присутність у людині оргастичної потенції. Його прилад, як стверджував він, здатний розрізняти між оргазмом та «тотальним оргазмом», адже лише другий чітко супроводжувався вивільненою енергією. Осцилограф уміло фіксував усі результати, незалежно від того, що суб’єкт казав про те, що він чи вона пережила{295}. Псевдонауковість його спостережень сповнила Райха необхідністю допрацювати свою теорію тотального оргазму або ж просто щоразу знаходити виправдання суб’єктивності результатів експериментів. Якщо результати тесту були негативними, Райх шукатиме для них виправдання, стверджуючи, що суб’єкт був надто репресованим.
Райх уявляв, як прокладає дроти аж до самісінької Праги, поєднуючи до осцилографа Енні Райх, аби отримати змогу визначити, як він писав своїй колишній дружині, «границі її найменшого трепету задоволення та невдоволення», аби відтак змогти скалібрувати її почуття знову в його сторону.
* * *
Звільнившись від міцних ланцюгів професійної етики психоаналітика, Райх цілком та повністю зрікся лікування розмовою. Він не переставав обговорювати та обдумувати особистісні якості, які викривалися перед ним у формі статури, виразу обличчя і тональності голосу його пацієнтів. Перебуваючи під впливом експериментального танцю Лінденберґ, він розпочав атакувати пружну «м’язову броню» своїх пацієнтів безпосередньо за допомогою вправ глибокого дихання і завзятим вигинанням їхніх тіл. Третя дружина Райха, Ільзе Оллендорф, описувала це як «крах психоаналітичного табу доторкатися пацієнта» і його заміну «фізичним контактом-атакою терапевта».
Терапевтичні інновації Райха розвинулися в тандемі з його новою електричною моделлю сексуального функціонування людини: «Наріжні камені життя, а саме потоки і електричні заряди, перериваються в сучасних людях, і це робить їх невротиками», — пояснював він своїй старшій доньці{296}. Невротик не може бути зарядженим енергією оргазму, стверджував він, бо ж схема його лібідного кола геть не впорядкована. Вважаючи, що він знайшов фізіологічну базу психологічних розладів, Райх сподівався перепідключити своїх пацієнтів до клітинного рівня досліджень. То була, певним чином, його версія електричної шокової терапії, яка тоді була найпопулярнішим психологічним інструментом.
Коли він лише починав лікувати від істерії, Фрейд усе ж практикував доторк до пацієнтів, натискаючи на їх чола або ж постукуючи по очах. Згодом він відмовився від цих тактильних фокусів, бо ж вважав їх спокусливими. Також вони походили на театральні помахування, які використовував відомий у XVIII столітті цілитель Франц Антон Мезмер, якого науковці вважали шарлатаном. (У праці «Цілителі душі», опублікованій 1931 року, Стефан Цвейг вивів на чисту воду зв’язки між Фрейдом та Мезмером, демонструючи читачам, як психоаналіз формувався на основі експериментів останнього.) Мезмер вважав, що людська нервова система складалася із тендітної невидимої рідини — аналогічної до електрики, але яка підкоряється законам штибу «ніхто до цього й гадки не мав» — і що хвороба спричинялася перепоною на шляху вільного протікання «променистої рідини» людським тілом. На думку Мезмера, швидкість, стан та реактивність тієї рідини коригувалися відпливами та припливами орбітального руху Землі (щось на кшталт схеми, за якою працюють океани). Він заявляв, що здатен відновити природне самовладання своїх пацієнтів за допомогою сил їх власного «тваринного магнетизму». Намагаючись запустити цей лікувальний потік, він сідатиме, затискатиме ноги пацієнта поміж своїх колін, стискатиме їх великі пальці у своїх руках, пильно вдивлятиметься в їхні очі й погладжуватиме їхні кінцівки, аби маніпулювати тим, що звав їхнім «внутрішнім етером».
Райх також намагатиметься перенаправити «вегетативні потоки» пацієнтів, заохочуючи їх дихати і повторювати мантру: «Повітря! Входить — йде униз — крізь». «Виходить» означало сповнює легені, «вниз» — потрапляє до шлунку, а «крізь» — добирається до геніталій. Райх стверджував, що коли пацієнти дихали належним чином, йому було набагато легше встановлювати мертві чи то «заморожені» зони на їхніх тілах, що не пропускали задоволення, і він намагався розтопити ці блоки за допомогою терапії. Він насиломіць масажуватиме їхні голови, чола, повільно опускаючись до тазової зони, послаблюючи та розв’язуючи у своєму поступовому русі вузли обмежень його пацієнтів (затиснуті щелепи, напружена грудна клітка, ну і, звичайно, таз, що не реагує), допоки та або той не розривалися в неконтрольованих конвульсіях.
Аби проілюструвати м’язовий блок,
