Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Тепер уже Райх був вигнанцем усіх можливих типів — політичним, інтелектуальним і особистим; його видворили з Німеччини, Данії та Швеції; відмовилися від нього і Комуністична партія, і Міжнародна психоаналітична асоціація; а ще він розлучився з дружиною й віддалився від своєї сім’ї. Бертольд Брехт, з яким Райх потоваришував в Осло, одного разу припустив, що найважчою працею біженця було «не переставати сподіватися»{286}. Райх точно відмовлявся хнюпити носа — у нього, здавалося, був безкінечний запас здатності до самовідновлення. На честь дитячої іграшки він називав себе «вічним Stehaufmännchen» — Іваном-покиваном.
Перебуваючи в Норвегії, Райх встиг заснувати Інститут сексуально-економічних біодосліджень, чергову помпезно названу організацію, що мала за мету просувати та розвивати його версію теорії лібідо. Райх із маніакальною енергійністю вдався до серії наукових експериментів, які, як він сподівався, виправдають ідеї, через які від нього відцуралися у фрейдівських колах. У Люцерні Райх говорив про свого данського пацієнта, в якого, мов у того хамелеона, коли Райх проривався крізь стіну його броні та психічної затиснутості, змінювалося забарвлення шкіри. На думку Райха, це вказувало на те, що по його тілу курсують потоки енергії, заблоковані неврозом. Тож він шукав способів виміряти їх — так наче то були потоки струму. Ґьомрою та Феніхелю така наукова мета видавалася дещо шизофренічною. Райх твердо вірив, що репресований організм — це організм у «стані замороження»; на відміну від усього й усіх, що і кого він бачив навколо себе, він відчував себе по-справжньому живим, палав від енергії, ідей та амбіцій, і це спонукало його думати, що він, скоріш за все, має рацію. Однак те, що бачили інші, було симптомом злітання з котушок, але Райх, намагаючись довести їм їхню неправоту, стверджував, що стоїть на порозі творення історії.
На його думку, його дослідження сексуальної електрики містило ще не зіпсовану фрейдівську логіку. Райха вже довший час надихала теорія, яку Фрейд відстоював у 1890-х, що лібідо було електричним за своєю природою або ж складалося з якоїсь «хімічної речовини»{287}. (Як згодом Ернест Джонс писатиме в його біографії, Фрейд мріяв «трансформувати психологію в біологічну або ж фізіологічну дисципліну».) У роботу Фрейда така ідея увійшла і залишилася там, як метафора, але Райх сприйняв її буквально, вважаючи, що щось схоже на електрику виходило назовні під час статевого акту. Коли під час сеансів він звільняв пацієнтів з-під гніту обмежень, що їх стискали, вони, вочевидь, відчували, як «бурлить потік, який тече, свербить, турбує — відчуття втішливого тепла чи то “солодкості”, що розливається по їхніх тілах та геніталіях»{288}. Райх сподівався виміряти напругу цих благодатних відчуттів у мінівольтах. Він вважав, що під час тертя, яке відбувається в ході статевого акту з обох сторін, виникає заряд. «Оргазм — це ніщо інше, як електричний розряд», — стверджував він{289}.
Райх витратив суму, що була еквівалентом його заробітку за три дюжини сеансів психоаналізу, на осцилограф — прилад, розроблений для вимірювання та запису електричних розрядів, й спробував вимірювати людське лібідо, обвішуючи соски та геніталії розмаїтих волонтерів срібними електродами. «Це початок! — писав Райх до Еллен Зіерстед у січні 1935 року, розповідаючи новини про свою обнову. — Щонайбільше через три роки ми зможемо стверджувати, що Фрейд давно винайшов спосіб вимірювати електричну потужність сексуальності!»
Лабораторія, в якій відбувалися ризикові експерименти Райха, була саморобною: «Я розмістив [осцилограф] по центру свого маленького, у п’ятнадцять квадратних футів, кабінету поміж стосами книг та манускриптів», — пригадував Райх. Суб’єкти дослідження поєднувалися до машини дротами, які йшли до його спальні. Райх давав їм вказівку мастурбувати, смоктати одне одному соски, дряпати, цілувати, лоскотати, щипати та пестити одне одного. Вони робили майже усе, але сексом не займалися, але зайнялися б, якби не поставало питання, куди причепити електроди.
Райх опублікував приклади результатів запису осцилографом у праці «Біоелектричне дослідження сексуальності та збудження» (1937), яку видавало та розповсюджувало його власне німецькомовне видавництво «Sekspol-Verlag» (усі його книги, які вийшли після «Імпульсивного характеру», видавалися самотужки). Згідно з його спостереженнями, переляк, спровокований криком, хлопанням надувної кульки або ж ударом по гонгу, продукував раптовий негативний заряд енергії. Ба більше, аналітик стверджував, що в ході проведених досліджень було встановлено, що лоскотання статевих органів суб’єкта дослідження за допомогою пера чи то пучка бавовни спричиняло легку хвилеподібну осциляцію на машині; доторк тим самим пером до інших частин тіла не викликав такої значної реакції. Райх звітував, що в одному випадку, коли його суб’єкт перебував на піку оргазму, стрілка осцилографа злетіла із позначки 40 мілівольтів до 120 мілівольтів і знову різко впала до нуля. Як результат таких полярних показників, Райх вважав, що лібідо було чимось на кшталт щупальця, яким індивід чіплявся за цей світ: воно міцніло й розросталося від задоволення, але всихалося перед відчуттям страху або ж тривоги. «Фрейдівський концепт лібідо як міра фізичної енергії вже не просто порівняння», — стверджував він{290}.
Не можна було не назвати Райха переконливим. Декілька його студентів та норвезьких друзів погодилися стати суб’єктами цих біоелектричних експериментів. Віллі Брант, який пізніше став канцлером Німеччини, але тоді ще жив у Норвегії, тікаючи від нацистського переслідування, був одним із малоймовірних піддослідних кроликів Райха (список містив кататонічних утриманців психіатричної лікарні «Дікемарк Синекус», що розташувалася у близькому передмісті Осло; подейкували, що Райх організовував для душевнохворих сеанси спарювання). 21-річний Брант тоді зустрічався із секретаркою Райха Гертрудою Ґаасланд, яка вийшла за нього заміж, аби той міг залишитися в Норвегії, де заснував Міжнародне бюро революційних молодіжних організацій і писав статті до газет, у яких засуджував нацистів. Ґаасланд порекомендувала йому семінари Райха, де він переконався в Райховій версії того, що фашизм мав сексуальне коріння{291}. Лінденберґ описувала Бранта, як «дуже спокійного, свідомого, метикуватого
