Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Як показав мій секундомір, різниця між самооцінюванням та реальним станом речей суттєва: коли люди кажуть соціологам, що провели вечір чи всього годину, переглядаючи телебачення, то це, скоріш за все, зовсім не так. Насправді вони мають на увазі, що телевізор був увімкнений, коли вони базікали з рідними та друзями, бавилися з псом, читали газету, сварилися за пульт, пліткували телефоном, підстригали нігті на ногах, діймали чоловіка чи дружину, готували вечерю, вечеряли, спали, прасували, пилососили, кричали на дітей і т. д. А паралельно раз до разу зиркали на екран.
Звісно, що іноді люди занижують кількість годин, які провели перед телевізором. Це крутійство, а наші піддослідні принаймні намагалися бути чесними і оцінювати себе справедливо. Ті, хто запевняють, що «ніколи не дивляться телевізор», зазвичай намагаються переконати співрозмовників у своїй моральній / інтелектуальній вищості над масою простолюдинів, яким нічим зайнятися, окрім як кожен вечір «годинами тупитися у мозкодробильний треш». Такий підхід притаманний, скоріш за все, чоловікам середнього віку, вихідцям із середнього класу, які, достоту як і власники «мерседесів», страждають на комплекс класової меншовартості. Мене завжди коробило від ірраціональності тих антителевізорних випадів, — особливо тут, в Англії, де, як відомо, найкращі телепрограми у світі. У нас щодня є що переглянути — навіть тим перебірливим високочолим інтелектуалам.
Нам же, простим смертним, телебачення допомагає освоїти мистецтво спілкування, надаючи соціально недоладним англійцям ще один — такий потрібний — інструмент для соціалізації. З останніх соціологічних досліджень дізнаємося, що телепрограми — одна з найпопулярніших тем для розмови в сімейному та дружньому колах. Популярніша навіть за ниття через немислиму дорожнечу. У ролі соціального фасилітатора телебачення поступається лише Її Величності Погоді. Телебачення об’єднує нас усіх. Коли ми не знаємо про що говорити або коли закінчилися погодні стартери та філери, то завжди можемо запитати: «А ви дивилися…?». Оскільки в нас всього п’ять наземних телеканалів, то, скоріш за все, знайдуться програми, які дивилися майже всі. Незважаючи на високу якість англійських телепрограм, ми обов’язково знайдемо до чого причепитися і всмак понарікати.
Серіальні правила
Зацикленість на приватності та соціальна загальмованість також вплинули на телепрограми, які ми знімаємо і дивимося. Особливо на наші мильні опери. Найпопулярніше англійське телемило є дуже незвичним, воно суттєво відрізняється від закордонних телесеріалів. Сюжет, тема та наратив можуть бути такими ж — буденний мікс із секс-інтрижок, насильства, смертей, інцестів, небажаних вагітностей, сумнівного батьківства та інших малоймовірних пригод та халеп. Та тільки в Англії все це відбувається з абсолютно звичайними, простими трудягами — часто немолодими або й зовсім літніми — які мають марудну і нудну роботу, вбрані в дешевий одяг, їдять квасолю і смажену картоплю, п’ють у засмальцованих пабах та мешкають у реалістичних маленьких, убогих, негламурних будиночках.
Американське мило чи так звані «денні драми» мають таку ж цільову аудиторію — низи робочого класу, — як і наші «Мешканці Іст-Енду» та «Вулиця Коронації»[56] (цільову аудиторію легко визначити за продуктами, які рекламують під час пауз), але там всі герої (антураж, фон) середнього класу — гламурні, привабливі, заможні та молоді. Вони всі юристи, лікарі та успішні бізнесмени, ідеально доглянуті та вбрані, проживають своє сповнене незгод сімейне життя в бездоганних дорогих будинках. Вони таємно зустрічаються з коханцями в ошатних ресторанах та розкішних готелях. Здебільшого на цю «натхненну» американську модель рівняються усі серіали світу. І тільки англійці обрали собі грубий, кухонний реалізм робочого класу. Навіть австралійське мило, яке найбільш схоже до нашого, є досить гламурним у порівнянні з похмурими та безпросвітними англійськими серіалами. Чому так? Чому мільйони простих англійців хочуть дивитися серіали про простих, достоту таких самих, як і вони, англійців? Про людей, які б цілком могли бути їхніми сусідами!
Відповідь криється частково в емпіризмі і частково в реалізмі[57], які так глибоко вкорінені у свідомості англійців. А також у вихідних рисах — приземленості та прозаїчності, у нашій затятій любові до всього реалістичного, справжнього та конкретного, і такій самій затятій нелюбові до всього штучного та претензійного. Якби Певзнер писав «Англійськість англійських мильних опер», то, я думаю, в «Мешканцях Іст-Енду» та «Вулиці Коронації» він би розгледів суто англійську «любов до фактів, одержаних внаслідок спостережень та особистого досвіду», «уважність до всього, що нас оточує» та «правду у всіх її буденних виявах», достоту як він це все спостеріг у творах Гогарта, Констебля та Рейнолдза.
Та цього пояснення недостатньо. Швейцарський живописець Фюзелі, либонь, мав рацію, пишучи, що всі «смаки та почуття пов’язані з реальністю». Однак англійці можуть належно оцінити і не дуже реалістичні форми мистецтва загалом і драматургії зокрема. Тільки в серіалах ми стоїмо осторонь від усього світу, прагнучи в дзеркалі екрану побачити відображення власної буденності. Закрадається здогад, що такий дивний смак тісно пов’язаний із потребою приватності, прагненням залишати особисте особистим — піти до дому, зачинити двері і підняти підвісний міст. У попередніх розділах я детально проаналізувала зацикленість на приватності і дійшла висновку, що саме вона породжує колосальну цікавість до чужих життів, яку можемо вдовольнити невинними плітками тільки частково. Тут діє правило забороненого плоду: англійські правила приватності спричинилися до того, що ми дуже мало знаємо про життя та справи людей з-поза найближчого кола сім’ї та друзів. Також нам не можна «порпатися у брудній білизні» і так само не можна питати нічого особистого, — щоб не провокувати співрозмовника на відверті сповідання на публіку.
Тож ми не знаємо, що відбувається за зачиненими дверима у сусідів (виняток становлять хіба дуже галасливі сусіди, на яких ми вже рапортували до поліції
