Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Варіацій понеділкового плачу — безмір! І ви, скоріш за все, навряд чи знайдете два однакових. Та вони чимось схожі на ефект сніжинки[53] — хоч двох однакових і не знайти, але всі вони схожі, як одна. Всі плачі починаються й іноді закінчуються невеличкою ремаркою про погоду: «Холод собачий», «Знову дощ», — так ми бурчимо, заходячи до офісу і скидаючи пальта та шалики. Перша репліка задає тон і надходить наступна скарга — знову на погоду або тепер уже на транспорт, на електрички і т. д. На завершення першого циклу понеділкових плачів хтось може підсумувати: «І далі дощить!» — або «Так, — стражденне зітхання, — добре, хоч дощити перестало». Це служить сигналом зробити паузу в ритуальному плачі і поступово, знехотя, братися до роботи, процес треба супроводжувати ледь чутним ниттям: «Так, тра братися помало д’роботи» або «Ну що ж, нумо на галери». Начальник може сказати щось на кшталт такого: «Так, люди, беріться до роботи!».
Тоді всі трохи попрацюють — помірковано, без надриву — поки не почнеться другий цикл плачів, зазвичай це буває під час перерви на чай-каву. Тоді ранковий лемент оживає, і звідусіль так і ллються стогони: «Боже мій, це щойно одинадцята година? А я вже з ніг падаю!», «Що за тиждень видався!», «Вже одинадцята? У мене стільки роботи, а я ще ні за холодну воду не бралася!», «Цей сраний кофімат з’їв мої 50 пенсів! От так завжди!». І так без кінця-краю. За ланчем лемент набирає обертів. Він взагалі наново оживає на кожній перерві! Фінальна нота — наприкінці дня, перед виходом з офісу і в пабі, куди всі йдуть випити після тяжкого робочого дня.
Скарги на час і скарги під час зустрічі
Скигління на робочому місці мають чимало варіацій, та всі вони більш-менш прогнозовані. Всі скаржаться на брак часу, але тільки працівники нижчої та середньої ланки плачуться, що час минає надто повільно, що попереду ще цілих сім пекельних годин до кінця зміни, що їм нудно і вони цією роботою вже ситі донесхочу, що їм кортить нарешті піти додому. А от працівники вищого щабля бідкаються, що час спливає крізь пальці, що вони не встигають із тим безглуздим планом робіт, що попереду ще одна клята зустріч, яку ніяк не пропустити.
Усі керівники та менеджери, так звані «білі комірці», включно з головами правління, неодмінно нудять про зустрічі. Визнати, що вам подобаються зустрічі, що вам там цікаво — це щось із розряду святотатства. Зустрічі, за замовчуванням, мають бути беззмістовними, нудними, виснажливими і всіляко жахливими. Популярний відео-курс про проведення ділових зустрічей (правильніше сказати б про те, як зробити зустрічі не такими паскудними) називався «Зустрічі, кляті зустрічі». Правильна назва, бо інакше про зустрічі ми ніколи не скажемо. Наші працівники чимдуж пнуться кар’єрною драбиною, щоб обійняти керівну посаду і отримати перепустку на збори, а випнувшись, вони будуть до пенсії квилити, які ж ці зустрічі нестерпні.
Ми всі ненавидимо зустрічі, принаймні ми так горлопанимо. Та з огляду на правила чесної гри, поміркованості, компромісів та ввічливого егалітаризму, в нас цих зустрічей не може бути мало. Сукупність усіх цих правил фактично унеможливлює ухвалення одноосібних рішень: ми маємо збирати наради і досягати згоди. Відтак ми проводимо незліченні зустрічі, всі консультуються з усіма, ми все-все обговорюємо і нарешті досягаємо згоди. Іноді ми навіть ухвалюємо рішення.
А тоді йдемо і всмак голосимо.
Псевдоскигління і правило «От так завжди!»
З усіх цих розмов про наші лементи може скластися хибне враження, буцімто англійці вкрай журливі і пригнічені. Чомусь наші нюні виголошуються весело, радісно і, що найважливіше, — з гумором! Власне, «правильне скиглення» таким і має бути: нарікати потрібно безтурботно і жартівливо. Як би не було тужно на душі, а ззовні все має виглядати як псевдотуга. Різниця невелика і не одразу впадає в око недосвідченим чужинцям, але самі англійці чують її нюхом і на раз можуть відрізнити справжнє ниття від культурного псевдоскигління.
Жалітися по-справжньому можна за певних обставин, наприклад, у щирій розмові з близькими друзями, але в колі співробітників, на робочому місці, — це категорично неприйнятно. На роботі, якщо будете упиватися щирим жалем, вас матимуть за «скиглія», а «скигліїв» ніхто не любить — «скигліям» не місце у ритуальних плачах. Ритуальні плачі на робочому місці — це спосіб налагодити контакт з колегами, такий собі спосіб налагодити соціальні контакти, коли пара дружніх ахів-охів через всезагальні біди та нещастя допомагає зблизитись і укріпити стосунки в колективі. За кожним ритуальним скиглінням приховано покірне усвідомлення, що на причину жалів ніяк не можна вплинути. Ми виливаємо жаль одне одному, а не прагнемо усунути причину дискомфорту, ми навіть не сподіваємося якось владнати проблему — ми просто хочемо понити. Ритуальні плачі — це як похід до терапевта. Це не стратегія і не спосіб досягти мети. Скиглити — це самоціль!
Звісно, що під час ритуального плачу можна щиро пожалітися — на зарплатню, на умови праці, на тиранічного боса та на все, що завгодно, але жаль має бути оформлений жартівливими гримасами, треба закочувати очі, стинати плечима, вести бровами і картинно зітхати на знак ангельського терпіння. Підкреслюю: ніяких заплаканих очей, скривлених уст і насупленого чола. Має вийти легка соціальна комедія, а не важка кухонна драма. Ключова фраза ритуальних плачів — «От так завжди!» — задає тон усьому дійству: ви її почуєте щодня, багато разів на день, по всій країні, у кожному офісі. Фраза «От так завжди!» зустрічається не тільки в контексті роботи: її кажуть, коли затримується потяг чи автобус, коли на дорогах затори, та, зрештою, тоді, коли все пішло коту під хвіст. Взагалі, фраза «От так завжди!» («typical»), вслід за словом «миленько» («nice»), — одна з найпотрібніших і найгожіших в англійській мові. Цей термін служить для вираження осуду — він універсальний і багатозначний, його можна також пристосувати до будь-якої проблеми, неприємності, невдачі чи катастрофи, його семантика охоплює і найнепримітніші халепи і трагедії всенародного — навіть вселенського — масштабу. Якось під час буремної політичної ситуації 2003 року, я сиділа в пабі, розвісивши вуха, і підслухала, як хтось здійснював ритуальний лемент: «А тепер ще й вишенька на торті — нам загрожують терористи і світить війна з Іраком. От так завжди!».
У фразі «От так завжди!» криється квінтесенція англійськості. Вона водночас передає примхливе обурення і супокійну покору, усвідомлення, що все й так піде шкереберть, що життя сповнене дрібних негараздів і перешкод (у тому числі і воєн,
