Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

Я би ще додала, що рейтинг читання, як свідчать результати всенародних опитувань про улюблені хобі англійців, в нас куди вищий навіть за захмарні показники ЗС та садівництва. Понад 80 відсотків англійців також регулярно читають щоденну газету. Всім відома наша пристрасть до словесних ігор та вербальних шарад, та варто уточнити, що усім невербальним хобі та заняттям, як-от рибальство, колекціонування марок, споглядання поїздів, спостереження за пташками, прогулянки, спорт, домашні тварини, флористика, в’язання і розведення голубів, ми присвятили як мінімум одне спеціалізоване друковане видання. Популярніші хобі можуть мати й з півдюжини щотижневих чи щомісячних видань, не кажучи вже про спеціалізовані сайти! Тож хобі ми «любимо» теоретично, а не «практично»!

Читання «на троні»

Читаємо ми безперервно — будь-коли і будь-де. У багатьох англійських домівках практикують ще й те, що я називаю «читанням на троні»: кіпи книжок та журналів розкидані довкола унітазу або й ще краще — розставлені акуратно у спеціально обладнаних скринях чи на поличках, — все, щоб читати, сидячи в туалеті. Багато англійців, особливо чоловіки, взагалі не можуть випорожнитися, якщо нема що почитати у процесі. Якщо немає відповідного читання, то вони беруться за інструкцію до рідкого мила або етикетки на освіжувачі повітря.

Один мій приятель-цинік зауважив, що любов до слів тут може бути другорядною, а вся суть у закрепах, та мене його теорія не переконала. Часто кажуть, що англійці надто вже переймаються своїми тельбухами, а судячи із вмісту шафок у ванній кімнаті (так, я завжди зазираю у шафки, а ви хіба ні?) і аптечок, у прагненні до якогось сумнівного балансу між твердістю та м’якістю, таки справді зловживають засобами від закрепів та проносів. Та чи ми більше зациклені, ніж німці? Ми, на відміну від них, не встановлюємо унітази з плоским дном, щоб потім ретельно інспектувати склад фекалій (принаймні я думаю, що вони саме для цього: іншого логічного призначення тим плоскодонкам я не бачу). По суті, звичка читати на троні свідчить про те, що нас бентежить процес дефекації: ми краще сконцентруємося на словах, аніж зосередимося уважно (по-німецьки? анально?) на продуктах життєдіяльності. Та може бути й так, що це ще один вияв англійського лукавства.

Згідно з неписаними правилами читання на троні, книжки та журнали мають бути відносно несерйозними — гумористичні, збірники афоризмів, збірки листів та щоденників, загадкові довідники з не менш загадкових тем, старі журнали — тобто все те легеньке чтиво, що не потребує глибокодумного занурення в текст. «Тронна лектура», як і все, що є в англійських домівках, є чудовим класовим індикатором:

Чтиво робочого класу переважно гумористичне, розважальне чи на тему, дотичну до спорту: анекдоти, комікси, вряди-годи якісь кросворди чи шаради, пара глянцевих та спортивних журналів. Також там можна знайти журнали про хобі та усілякі вподобання, як-от мотоцикли, музику та скейтбординг.

Низи та середина середнього класу не так захоплюються «тронною лектурою»: вони можуть взяти з собою книжку чи газету, але не люблять виставляти на показ звичку читати в туалеті, тримаючи там цілу бібліотеку — на їхній погляд, це доволі вульгарно. Жінки ж взагалі неохоче зізнаються, що читають у туалеті.

Клозетові книгозбірні верхівки середнього класу бувають досить-таки претензійними — з книжками та журналами, які, здається, навмисно підібрали, щоб вразити відвідувачів, а не читати у своє задоволення[61]. Часто література там дуже еклектична і така цікава, що гості зачитуються і їх годі докликатися до обіднього столу.

Тронна лектура вищого світу зазвичай перегукується зі смаками робочого класу — там переважно спортивні та гумористичні журнали, щоправда, спортивне чтиво стосується полювання та рибальства, а не, скажімо, футболу. Іноді в туалетних книгозбірнях вищого класу можна знайти дивовижні старовинні дитячі книжки і древні зіжмакані видання журналів «Коні та гончаки» чи «Сільське життя», в яких можна надибати фото самої пані дому, зроблене з нагоди заручин ще в 1950-х.

Газетні правила

Коли я, — щоб аргументувати любов англійців до слова, — кажу, що понад 80 відсотків населення читає щоденні газети[62], то декотрі з вас, необізнані в тонкощах англійської культури, можуть помилково уявити собі націю високоосвічених мудрагелів, які тільки те й роблять, що глибокодумно аналізують політику та поточні справи, читаючи «Таймз», «Ґардіан» чи ще якусь велику, серйозну газету. Власне, обирати можна з чотирьох таких газет. Тільки 16 відсотків англійців обирають так звану «серйозну» всенаціональну щоденну газету.

Їх через великий формат ще називають «broadsheets» (широкоформатна газета). Я ніяк не могла второпати, чому ці газети такого велетенського незручного формату, аж поки не почала придивлятися, як читають пасажири електричок. Маневреність та комфортність читання там ні до чого — все зводиться до того, щоб мати таку велику газету, за якою можна сховатися. Великоформатні англійські газети — це яскравий приклад того, що психологи називають «бар’єрний сигнал». У цьому випадку більше пасує «сигнал фортеці». За розгорнутими сторінками газети не лише можна сховатися з головою — убезпечитись надійно від будь-якого контакту з людьми та успішно зберігати ілюзію відсутності — а ще й відгородитись, забарикадуватися за надійною стіною слів. От це — дуже в англійському стилі!

Великоформатні газети до певної міри ще й служать індикаторами політичних поглядів. І «Таймз», і «Дейлі Телеграф» тяжіють до правих, щоправда, «Телеграф», який частенько називають «Торіграф», має славу «правішої», аніж «Таймз». Газети «Індепендент» та «Ґардіан» балансують на лівому полі, та, знову-таки, «Ґардіан» має не таку «ліву» репутацію. Терміном «читач “Ґардіан”» часто послуговуються, щоб коротко описати млявого — ні риба, ні м’ясо — політично коректного лівака. Це Англія, крихітко, тож ні ліві, ні праві тут не в екстремі, власне, розгледіти відмінності буває дуже непросто, якщо ви, певна річ, не англієць і не обізнані із внутрішніми політичними нюансами. Англійці не люблять крайнощів — у політиці чи будь-де. Поза тим, політичні екстремісти та фанатики, — хоч ліві, хоч праві, — переступають надважливі правила англійського гумору, зокрема «Заборону на надмірну серйозність». У Гітлера, Сталіна, Муссоліні та Франко було багато гріхів, в тому числі й той, що вони нехтували самознецінюванням. Ніхто з них не мав би шансів в Англії: навіть без огляду на всі моральні безчинства, їх би одразу забракували через надмірну серйозність у ставленні до самих себе. На диво, Джордж Орвел помилився — події «1984» навряд чи реальні для Англії. Наша відповідь Великому Братові (тому з книжки, не з телевізора) була б така: «Та годі тобі вже!».

Таблоїди, їх ще називають «популярним» чтивом, менші за розміром (та за ними все ще можна сховатися) і не такі виснажливі — як в інтелектуальному, так і у фізичному плані. Читачі великих газет іноді опускають друковані забрала, щоби з погордою глянути на тих, хто читає жовту