Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Половина опитаних молодих людей віком до тридцяти сказала, що різдвяний корпоратив — це прекрасна нагода пофліртувати та «потертись по кутках». Ще 60 відсотків визнали, що виглуплювалися на вечірці. Ті, кому за тридцять і за сорок, не набагато від них відстали — 40 відсотків опитаних казилися на корпоративах, наприклад, «казали таке, чого б ніколи собі не дозволили за інших обставин». Попри те, що «розв’язаний язик» може наробити клопоту, він ще й може мати позитивний вплив: 37 відсотків опитаних подружилися з колишніми ворогами та суперниками / суперницями, «помирилися» після сварки, а 13 відсотків набралися духу зізнатися у романтичних почуттях.
Та навіть найрозгнузданіший корпоратив не так гріховний, як смішний. Коли я, під час неофіційних інтерв’ю, запитувала: «Що ви зазвичай робите на корпоративах?» — то інформатори розповідали про традицію робити ксерокопію задниці (або грудей). Я не знаю, наскільки часто це роблять, та сам факт, що ця забава вже стала справжнім всенародним анекдотом-символом корпоративів, допоможе зрозуміти, чим є корпоратив для англійців, які в них очікування, які неписані правила там діють і що таке «культурна ремісія».
У наступних розділах я детальніше зупинюся на різних видах «культурної ремісії», «узаконеної девіантної поведінки» і «поведінки на перерві», та пам’ятаймо, що всі ці терміни — це не просто науковий синонім до «зняти напругу». Це зовсім не означає, що ви можете пуститися берега і робити все, що заманеться. Це радше стосується особливих тимчасових принагідних відхилень у поведінці — переступати можна лише через певні правила і лише в певний врегульований спосіб.
Англійці люблять поговорити про щорічні корпоративи — вони їх описують сливе як римські оргії, а насправді впиваються фантазіями і видають бажане за дійсне. Здебільшого реальність доволі прозаїчна — весь дебош зводиться до переїдання та пияцтва; до розкутіших, аніж завжди, танців та співів; до трохи коротших спідниць і трохи відкритіших топів; до невинного флірту, ну, може, ще потаємних поцілунків та зажимання по кутках; до вільніших, аніж ми звикли, розмов з колегами і трохи менш шанобливих звертань до боса. А якщо нам заграє кров і нас вже геть понесе бурхливим потоком розпусти, то ми ще наробимо ксерокопій дупи!
Звісно, що є винятки і невеличкі інваріанти поведінки, та в більшості англійських компаній межі дозволеного саме такі. Іноді молоді люди «на власній шкурі» відчувають наслідки виходу за невидимі межі — трохи більше дозволиш собі на корпоративі і от, на маєш, колеги дивляться скоса і кар’єрне зростання страждає. Більшість із нас несвідомо дотримується правил — навіть тих, що дозволяють бурхливий плин фантазії під час розповідей про різдвяні корпоративи.
Правила роботи та англійськість
Перше, що привертає увагу, коли я дивлюсь на основоположні засади правил роботи по-англійськи, викладені на початку розділу, — це наскільки вони суперечливі та неоднозначні. «Правила плутанини», здається, сповнені найрізноманітніших «але»: ми серйозні, але не занадто, ми відповідальні, але неохоче беремося до роботи, ми винахідливі, але вперто робимо все по-своєму. Я не зайду аж так далеко і не казатиму, що ми роботу «або любимо, або ненавидимо». Це було б надміру і дуже не по-англійськи. Я краще скажу так: «Або трохи любимо, або трохи не любимо», — ось такі непрості стосунки, але точно не гострий конфлікт.
Оминання гострих кутів, встановлення меж та інакомовність — це квінтесенція англійськості, як на мене. Культура праці в Англії зіткана із суперечностей, але ті суперечності зовсім не про драматичну боротьбу та протистояння, як би це мало бути, вони такі половинчасті, у півсили, — це такий суто англійський вид дратівливих, невиразних та неприємних компромісів. Ми не можемо ані працювати із полум’яним завзяттям, як протестанти, ані ставитись до роботи, як жителі середземномор’я та Латинської Америки, — з безтурботним фаталізмом. Тож ми збентежено сидимо на тині, десь посередині, і нарікаємо на ту кляту роботу. Щоправда, тихенько.
Сам концепт компромісу, здається, глибоко вкорінився у колективному несвідомому англійців. Навіть у ті рідкісні моменти, коли ми таки беремося палко диспутувати, все закінчується згодою. Громадянська війна в Англії була між прихильниками монархії та парламентської форми правління. І хто ж переміг? Нічия. Все закінчилося компромісом. Ми не любимо кардинальних змін, революцій, повстань та заворушень. На суто англійському марші протесту ми б скандували так: «Чого ми хочемо? ПОСТУПОВИХ ЗМІН! Коли ми хочемо? У СВІЙ ЧАС!».
Коли ми не знаємо, що сказати чи зробити, а це майже завжди, то вдаємося до улюбленого, на всі випадки життя, засобу — гумору. Як на мене, то правила гумору на роботі відкрили ще одну грань культурного феномену англійського гумору як такого. Ми вже знаємо, що англійці покладають надії на гумор, але досі мали нагоду лише спостерігати за «функціонуванням» гумору в соціальному контексті, де, либонь, нема нагальної потреби у прозорості, чіткості та продуктивності, як у контексті робочого середовища. Важливість гумору можна вповні осягнути лише тепер, коли ми бачимо, що заради гумору англійці готові пожертвувати комфортністю, злагодженістю та продуктивністю праці.
Правила гумору та скромності на роботі допомогли нам розглянути «зсередини» ще один стереотип — буцімто англійці не інтелектуали. Ми вивчили його «під мікроскопом» і розклали на складові, а саме — на заборону надмірної серйозності та самовихвалянь. Я покалатала англійською тлумкуватістю у чашці Петрі, покрутила нею туди-сюди і витягла ще один компонент, який дуже мені нагадує «емпіризм». А якщо конкретніше, то всі підкатегорії англійського емпіризму — антитеоретичність, антидогматичність та антиабстрактність. Ми надаємо перевагу фактам, конкретиці та здоровому глузду, плекаємо недовіру до обскурантизму, «європейського» теоретизування та риторики. У нашому улюбленому вигуку «Та годі вже!» є щось від фундаментального емпіризму! Якщо чесно, то й наш гумор наскрізь емпіричний. Чує моє серце, що ми ще повернемося до цього аспекту.
Виглядає на те, що й правило скромності — це ще одна тема, з якою ми маємо справу не вперше. Робоче середовище якнайкраще і якнайдоречніше забезпечує «випробування» цього правила (так само, до речі, як і правила гумору). Ми з’ясували, що коли вимоги реклами та маркетингу суперечать правилу скромності, то правило все-таки перемагає, а реклама видозмінюється та пристосовується до заборони на самовихваляння.
Правило ввічливого зволікання привертає увагу до ще однієї, вже відомої нам, риси. Я її називаю англійським синдромом «соціальної не-дужості», — така собі вичерпна назва хронічних заборон, збоченого інакомовлення, вродженої неспроможності спілкуватися прямо і відкрито. Заборона на розмови про гроші, один із симптомів «соціальної не-дужості», повертає нас до вже добре відомих категорій — класовості, скромності та лукавства, чиї шанси на роль визначальних рис англійськості стрімко зростають. А наздоганяє їх наша надмірна любов до поміркованості.
Щось мені підказує, що категорія «чесної гри» також має великі шанси на те, щоб стати одним із основоположних законів
