Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Правило ввічливого зволікання
Правила знайомств на робочому місці дозволяють уникати неоковирних ситуацій, які зазвичай виникають внаслідок правила «Не називай свого імені» та дилеми рукостискання, та на тому всі рятівні формальності завершуються і покладають початок потенційним незручностям.
Почнемо з того, що по закінченню привітань та знайомства завжди настає незручний момент — такий на п’ять — десять хвилин, здебільшого, але він може затягнутися і до двадцяти — коли обидві чи всього одна зі сторін відчувають, що взятися «до справи» було б неввічливо, і всі продовжують вдавати, що зібралися задля дружніх посиденьок. Ми ввічливо зволікаємо і говоримо про погоду, розпитуємо одне одного про подорожі, жартома, як заведено, і трохи недоладно скиглимо про транспортний колапс, ґречно вихваляємо навігаційні навики господаря і зневажливо висміюємо свій топографічний кретинізм, а у проміжках — метушимося над кавою та чаєм. Метушня навколо напоїв доповнюється повним комплектом «прошу» та «дякую» — гості вдячно бурмочуть, а господар кепкує сам із себе, принагідно перепрошуючи. І так без кінця-краю.
Мені завжди важко опанувати себе під час ритуалу «ввічливого зволікання» — це все нагадує тваринок з документальних фільмів про природу: усіх цих пташок та звіряток, які поводяться «невідповідно до ситуації», наприклад, вертяться туди-сюди, нервово дзьобають землю, чистять хутро чи пір’ячко під час сварок за територію чи під час відвойовування самички. У ворожій, напруженій ситуації тварини часто вдаються до «невідповідної поведінки» — це такий механізм подолання стресу. Те саме роблять англійці на бізнесових зустрічах: сам діловий процес нас дратує і бентежить, тож ми шукаємо розради і намагаємося відтягнути неминуче, вдаючись до невинних маленьких ритуалів.
І горе тому, хто наважиться перервати наше терапевтичне дзьобання та квокання. Один бізнесмен з Канади якось скаржився: «Як шкода, що ніхто мене не попередив. Недавно в мене була зустріч, і десь із півгодини всі ніяково говорили про погоду та жартували про М25. Та й я запропонував вже взятися до контракту, а вони так глянули на мене, ніби я перднув! Ну, як можна бути таким ціпом?». Ще один бізнесмен розповів, що коли він їздив у справах до Японії, його запросили на чайну церемонію, а там «або чайна церемонія, або справи, вони не вдають, що ділова зустріч — це справжня чайна церемонія, як це роблять у вас!».
Табу на розмови про гроші
«Але чому? — дивувався ще один спантеличений іноземець, іммігрант з Ірану, з яким ми обговорювали ритуал “ввічливого зволікання”. — Ви праві, вони й справді так роблять. Це затягується на цілу вічність. Як мене це бісить! Але чому вони так роблять? У чому справа? Чому вони так неохоче беруться до справ?»
Гарне питання. Та, боюсь, раціональної відповіді нема. Частково англійці знічуються і ніяковіють під час «бізнесових справ» тому, що мають глибинну, хоч й в корені ірраціональну, огиду до розмов про гроші. А рано чи пізно на зустрічі таки зайде мова про гроші. Інші аспекти ділових розмов здебільшого не спричиняють нам незручностей, принаймні наскільки це можливо з усіма нашими соціальними заборонами. Поки не треба вихвалятися і виявляти надмірне заповзяття, ми, відносно радісно, обговорюватимемо деталі та перспективи проекту чи товару, а заразом й усі прагматичні аспекти бізнесу, як-от що, коли, ким і як має бути зроблено. Та коли приходить час на те, що ми звемо «мерзенна тема грошей», ми якось одразу знічуємось і втрачаємо дар мови. Дехто прикривається жартиками, дехто — переходить на рішучий, нахрапистий, навіть агресивний тон; хтось тривожиться і поспішає; хтось стає аж занадто улесливим і постійно перепрошує або ж, навпаки, наїжачується і обороняється. Дуже зрідка зустрінеться англієць, здатен невимушено говорити про гроші. Дехто буває навіть різким і грубим, та це, скоріш за все, симптом соціальної недужості, на зразок нервового хіхікання та присоромленого вигляду.
Одна іммігрантка з Америки знервовано розповіла, що «врешті-решт зрозуміла: усі фінансові питання найкраще вирішувати в листах чи емейлах. Англійці просто неспроможні говорити про гроші наживо, краще все полагодити письмово. Писати вони можуть — там же не треба дивитися в очі і не треба вголос говорити всі ті мерзенні слова». Як тільки вона це сказала, до мене одразу дійшло, що і я сама завжди вирішую фінансові питання саме так. Я, типово по-англійськи, дуже вразлива до теми грошей, тож коли доводиться вести перемовини про ціну консалтингових послуг чи про грант на дослідження, я завжди намагаюся всі ці мерзенні слова — гроші, ціна, вартість, оплата, зарплата та ін. — писати, а не говорити особисто чи по телефону/ (Якщо чесно, то й писати я їх не дуже люблю і завжди намагаюся сплавити ці перемовини моєму багатостраждальному співдиректорові — під поганеньким прикриттям, буцімто я кепсько знаюся на математиці.)
Як англійка, я вважала, що уникати розмов про гроші — це норма, що всім легше, коли цю табуйовану проблему залагоджують письмово. Однак мої інформатори, що набачилися світу, непохитні в переконанні, що так роблять виключно англійці. «Ніде в Європі я такого не бачив, — запевнив мене один з них, — усі спокійно говорять про гроші. Ніхто не соромиться і не знічується. Просто говориш і все — не оминаєш тему, нема відчуття, що треба перепросити чи віджартовуватися. Так, з англійцями завжди все закінчується нервовим сміхом, всі намагаються жартувати, страшне».
Жарти — це, без сумніву, один із механізмів подолання стресу. Це наш улюблений спосіб зарадити в ситуаціях, які нас лякають, бентежать або тривожать. Навіть всесильні світу цього — банкіри та брокери із Сіті — люди, які цілими днями говорять про гроші, перебувають під впливом грошового табу. Один банкір розповів мені, що є такі види угод та перемовин, які насправді зовсім нестрашні, бо там йдеться «не про справжні гроші», а от тоді, коли мова заходить про його власні активи, — він, так само, як і всі інші, має непрості стосунки з грішми. Його підтримали й інші фінансисти із Сіті: вони сказали, що торгаші, так само як і усі інші люди, шукають порятунку від ніяковості у жартах. Коли щось пішло не так, сказав мені один із них, «ми кажемо: то що? Надішлеш мені листівку на Різдво, я ще в списку?».
Хоч я й сама непохитно притримуюся правила не говорити про гроші, воно мене, якщо на те пішло, трохи дивує. Самоаналіз не дуже допоміг знайти витоки страхів перед розмовами про гроші — навіть у робочому середовищі. Заборона на балачки про гроші добре вкоренилася в щоденному житті: ми ніколи не розпитуємо про зарплатню і про свої статки теж не розповідаємо; ми ніколи не будемо питати про ціну тієї чи іншої речі, а також ніколи не оголошуємо вартості власних речей. Табу на розмови про гроші у соціальному контексті має, свого роду, «внутрішню логіку», яка споріднює це поняття, певною
