Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Постій, 22. марта 1919.

За Начальну Команду Галицької Армії: Омелянович-Павленко, генерал-хорунжий, в.р., Курманович Віктор, полковник, шеф штабу, в.р. За Державний Секретаріят Військових Справ: Петро Бубела, отаман, в.р.

Властиво кажучи, 22. березня кінчається друга фаза нашої боротьби, бо в гру війшла дипльоматія Антанти.

Хоч інтервенцією Антанти (20.2.) наш оперативний плян демасковано, всеж на 9.3. наша ударна ґрупа здобулася на дуже важливий тактичний успіх. Цей успіх коштував подвійних, коли не більших, зусиль. Під моральним оглядом, висліди інтервенції були неґативні, особливо в запіллі де утворилася сприятлива ситуація для другої інтервенції.

Командування ударної ґрупи мало 9.3. добру тактичну ситацію, але не зважилося на використання своїх досягнень, щоби тим самим збільшити вагу операції. Н.К. намагалася в дальших боях виправити помилку, але без наслідків. "Боєву пружність" нашої ударної ґрупи, зогляду на слабість наших фронтових засобів, сполучення, ми могли підтримати тільки своєчасним скріпленням ґруп засобами запілля. Одначе це не сталося…

Якими саме міркуваннями керувався я, обстоюючи тучи іншу позицію в оперативних справах? Перед тим, заки яка-небудь оперативна ситуація поступала до мене, її досконало досліджували всі наші штабові працівники, а головно вона проходила крізь призму досвіду начальника штабу. У дрібниці я не втручався і ніяких розходжень з нашими оперативними силами у мене не було. Цю систему координованої праці, зрештою пізнійше ствердив один з наших штабовців (Льонер).

Військова психіка така: соромно скривдити справу недбайливістю та нездоровим себелюбством; уступити поле сильнішому, більше щасливому щодо дипльоматичної ситуації, чи більше здібному, — це не сором. Інакше на командні місця виходилиб самі авантюристи. Є два типи діячів; один, досягнувши якоїсь позиції, намагається за всяку ціну втримати її за собою, без огляду на користь загальній справі; другий, — завжди готовий уступити своє місце здібнішому та більше відповідному. Я відношу себе до другої категорії, і тому моє уступлення було завжди у розпорядженні політичних чинників. Кожний раз, коли тільки я одержував якусь пропозицію, я відповідав: "Подивіться навколо, може найдеться хто здібніший за мене". Підчас моєї минулої діяльности я кілька разів приходив і відходив. Я робив це з легким серцем, розуміючи, що люде, які беруть на себе політичну відповідальність, мусять мати волю в підборі співробітників.

Як воякові-практикові, мені добре відомо, що там, де праця, там і помилки, там і "брудне білля", там, як кажуть німці, "Gluk" і "Ungluk". Тому я не бажаю, аби деякі факти, що їх я наводжу, загал розумів, як бажання скинути частину відповідальности на інших. Не треба ніколи забувати, що як у фронтовій, так і на інших ділянках боротьби, у нас все починалося імпровізацією, і щойно згодом наступало перемішування відповідно до наших здібностей, засобів й орґанізаційних сил.

Десять років відокремлює нас від подій. У цьому відємна й додатня сторінка. Відємна тому, що дозволяв кожному — і не покликаному — бавитися "фактами", — часто такими, які в тодішніх обставинах не мали ніякого значіння. Додатна у тому, що подробиці вже не заслонюють головних моментів, які з бігом часу стали на першім місці.

Десять років проминуло. Час вистарчаючий, щоби свої почування дати під перегляд холодного розуму. Час рівнож залишити на боці байку, мовляв "мужва була героїчна", "старшинство не дописувало", а вже "цілковито завів провід". Слід памятати слідуюче:

1. Обставини в такому ділі, як війна, змінюючись неначе "морська хвиля", є часто рішаючими.

2. Успіх, якого бажають обидві сторони, є вислідом не лише відповідного оперативного розрахунку Команди, але залежить і від чинности самих військ.

3. Тактична ініціятива є обовязковим чинником; вона може відкрити нові вигляди для стратегії.

4. Легко судити про події "роst factum". Справа виглядає інакше, коли доводиться робити висновки на основі ледви вловимих признак, як це є нормальним для військового діла.

Ціла наша військова акція, при тогочасних боєвих ресурсах, мала за мету змусити Польщу до більшої зговірливости перед тогочасним міжнароднім судом, "Найвищою Радою", та до визнання нею домагань українців на західні землі. Отже: руйнація військової сили Польщі доступними нам засобами, при обовязковій політичній (дипльоматичній) ізоляції Польщі, була шляхом до мети. Одначе це питання вирішувано ріжно. Одні бачили поліпшення нашого стратегічного положення в наступі й захопленні Львова (полк. Лєгар, Головна Команда Армії У.Н.Р.). Другі радили перенести вузол боротьби під самий Перемишль, — розуміється, вони не узгляднювали при цьому ні наших сполучних засобів, ні обставини, що найбільша маса ворожих військ була зосереджена в районі Городок — Любінь — Львів.

У повній свідомости відповідальности за вирішення цього основного питання, Начальна Команда поставила його заздалегіть на нараду, у якій взяли участь наші політичні, оперативні та організаційні сили. Ми мали велику приємність почути одобрення наших основних замірів.

Вернемо тепер до положення 15. лютого. Наш оперативний проект брав на увагу, що обложений Львів міг ще триматися місяць. Отже тому ми намічали скріплення фронту свіжими доповненнями в кількости десяти тисяч. Ходило про це, щоби відділи на цьому напрямку були здібні до використання тактичних здобутків, на які

вони спромоглися, та були здібні до опору новим ворожим відділам, звідкіляб вони не появилися.

Беручи на увагу положення 9. березня, Н.К. рішила в бік Львова лишити "заслону", а ударну ґрупу повернути на захід у бік Судової Вишні, щоби цим витворити добре вихідне положення для майбутньої "rencontre".

Пошкодження на залізничій лінії Судова Вишня — Городок було настільки значне, що як чуємо від польських авторів, цілих два тиждні не було нормального руху. Всі автомобілі Польщі мусіли бути зігнані, щоб обслуговувати доставу.

Щодо загальних вислідів наших зусиль на ділянці Городок — Львів, то про це пише І. Сопотніцкі (стр.