Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Чому військові техніки противної сторони знаходять, що після 9. березня Н.К. мала перенести свої ґруповання ще далі на Захід? — На мою думку причина лежить у переоцінці наших боєвих ресурсів, й повного незнання наших сполучених засобів (фронтових). Це одне, а друге в тактичних методах (усі бої на певних напрямках ми розвязували крилевими ударами, бо це більш відповідало нашій ситуації).
Проте "Довудство" не поспішало з тих чи інших причин (просто не вірило в успіх) розвивати своєї акції, а робило заходи до найскоршої надсилки армії ґен. Галера.
На фронті усталюється певна рівновага, бо кожна сторона зрозуміла, що майбутність буде залежати від того, як буде реаґувати Франція (це була сфера її впливів). Нова політична ситуація мусілаби викликати переґруповання сил також у нашому запіллі, а це не могло не відбитися на наших засобах боротьби. — Усе це, зрештою, викликалоб і зовсім відмінне поступовання у наших оперативних комбінаціях.
***Ми рахувалися з двома можливостями. Перша приходила на увагу тоді, колиби польській дипльоматії не пощастило підняти проти нас Антанту й ми моглиб урухомити наше запілля та ще довший час наносити шкоду ворогові. Друга — це нова фаза боротьби цілком відмінними засобами.
Довго чекати не прийшлося. Дипльоматичний туман швидко розвіявся. Антанта була проти нас…
Беручи на увагу моральне пригнічення, що повстало зогляду на вороже відношення до нас держав Антанти, як також і те, що Велика Україна вже була напередодні звинення фронту, Начальна Команда прийшла до переконання, що розміри нашої майбутньої війни настільки не відповідатимуть нашим силам, що ми не зможемо зберегти й національну територію й армію. Думка Н.К. зводилася до необхідности збереження армії коштом території. Про це надіслано за моїм і полк. Курмановича підписами доклад Державному Секретаріятові. Рівночасно з тим ми просили призначити іншу Команду, наколиб Д.С. мав якийсь свій плян.
З нашою думкою погодилися. Ми одержали приблизно таку телєґраму; "Д.С. поділяє думку Н.К., вповні здає собі справу з ваги ситуації та просить Н.К. залишатися на місцях у дотеперішнім складі й разом з ним виповняти свій довг перед батьківщиною"… У повній свідомости майбутніх труднощів я й начальник штабу прийняли це рішення до відома.
Підстав до занепокоєння було досить. Погляди розбилися. Одні стояли за виконання волі Антанти й підпорядкування їй. Другі твердили, що необхідно — з тактичних міркувань — звязати наше національне діло з політикою Леніна… По фабриках і касарнях розпочалися дискусії… З дня на день положення все більше ускладнялося. Місцями утворювалися внутрішні фронти… Наше запілля все більше розхитувалося морально й фізично. До тогож 20.000 вояків післано на підмогу Великій Україні.
***З перегляду документів, що їх видала українська місія у Парижі, можна виробити собі повний образ тодішнього дипльоматичного положення. Нас систематично спонукувано до лагідного поступовання супроти поляків. Нам роблено ріжні обіцянки, а поза нашими плечима видавано мандати Колчакові та відправлювано війська Галера "на большевицький фронт"…
Після остаточного налагодження польсько-німецьких і польсько-чеських взаємовідносин, ворог так далеко посунувся на Схід на Волині, Поліссі й Білоруси, що для нашого фронту витворилось дуже несприятливе положення. Від пруського кордону лінія фронту йшла на Південь на Білосток — Сєдлєц, а відтам на Володимир Волинський — Луцьк та, поминаючи цей останній, вертала на Захід уздовж кордону Галичини. Таким чином — зогляду на слабу відпорність большевицьких відділів армії Директорії на ковельськім та луцькім напрямках — ворог мав на нашій Півночі просторий плацдарм, що сам собою надавався для операцій більшої військової групи проти правого крила У.Г.А.
Разом з цим повстали також зміни в керуванні ворожими силами. У другій половині березня ґен. Івашкевич перейшов з ділянки "Литва — Білорусь" на галицький фронт, як командант фронту. Це, здається, вже четвертий по черзі ґенерал, що, перебравши командування, вважав за потрібне сповістити мене про своє призначення радіо-депешою. Зміст і тон його повідомлення мало відріжнявся від пропозиції Антанти: припинити військові операції для полагодження всіх спірних питань мирним шляхом, при посередництві держав Антанти…
Міжтим час ішов. До завішення зброї не прийшло. Що правда, ворог виказуває слабу діяльність на фронті. Проте тяжкий стан наших сил все зростав із весняними дощами й повіню. За браку необхідних матеріяльних і медичних засобів сильно поширювалася пошесть тифу. Шпиталі в Самборі, Стрию, та інших містах були переповнені.
Плян Начальної Команди. — Остання фаза боротьби.Ми запропонували Державному Секретаріятові такий плян: У.Г.А. переходить до активної оборони; у випадку браку сил для "двобою на місці", армія почне відступ, при чому дільниця верхнього Дністра (аж до Заліщик) мала бути останньою лінією оборони; наколиб прийшлося залишити також і цю лінію, передбачали ми партизанську війну в узгіррях Підкарпаття.
Подаючи цей плян, ми просили Д.С. вжитивсіх заходів до найшвидчого полагодження усіх політичних питань з Румунією й Чехо-Словаччиною. Разом з цим Н.К. звернула увагу політичної влади на велике значіння для успіху боротьби правильного функціонування запілля та на потребу видобуття нових засобів, брак яких давав себе відчувати на кожнім кроці.
Цілком зрозуміло, що наша армія, хоч і зробила великий організаційний поступ від початку кампанії, всеж — як твір революційної доби — вимагала ще значного вишколу. Вище вже була мова про заходи Н.К. у тому напрямі. Ми хотіли злити запілля з фронтом в один мілітарний апарат, щоби цим піднести відпорність фронтових частин. На жаль, це було переведено лише з формального боку… Пізніше Н.К. встановила, що залоги в нашім запіллі були переповненні придатним до бою людським матеріялом (нараховувалося коло 50.000!).
Під оглядом тактичним наші частини були слабшими в обороні, ніж у наступі. Особливо це виказалося у боях 16. березня в околицях С. Вишні. До того ще долучалася немаловажлива обставина, а саме
