Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Моє перебування в Стрию закінчилося побаченням з послами. Я казав запросити до залогового "касина" членів Національної Ради від Стрийщини, Самбірщини, Калущини та ін. Між ними було чимало видатних мужів, що користувалися великою пошаною серед населення. Я стало пригадую собі високого поважного о. Нижанківського, що став жертвою польського шовінізму.
На моє здивовання посли, що — як я це думав — малиби бути цілком у курсі військових подій, були дуже слабо поінформовані про положення. З усіх боків посипалися запити. Врешті я почув такий вислів: "Як жаль, що Ваші інформації приходять так пізно"…
Тяжкі дні У.Г.А.Армія — це живий орґанізм, що — як й одиниця — радіє, страждає, захоплюється добрим перебігом подій та огортається сумом, коли нищаться її здобутки. Так було й у нас. Відношення Антанти до нашої справи гірко вразило цілу У.Г.А. Свідома могутности держав-переможців, наша армія болюче переживала дипльоматичний неуспіх. Політиканство в запіллі, брак матеріяльних засобів і звужування бльокади робило процес видужання неймовірно повільним. Ворог, дякуючи своїй ірриденті, знав про це все й, використовуючи свою перемогу в Парижі, навмисне відсунув перехід до рішучих чинів. Він готував нам комбінований психольоґічно-військовий удар.
Начальна Команда одвертими очима дивилася на все це. Вона розпочала боротьбу з розкладовими елементами, що заражували армію. Фронтові команданти вважали свої засоби невистарчаючими. З цього приводу відбулася низка засідань. Рішено поруч з карними мірами усунути всі моральні й матеріяльні браки. Пресовій агенції поставлено завдання знайти ту рівновагу, без якої не можна було звязати запілля з фронтом. В. Пачовський мав рацію, коли підносив у "Стрільці" мою малу компетентність у пресових справах. Алеж вказівки для нашої преси я виробляв у повнім порозумінні з начальником штабу, який був чоловіком, що визнавався у моральних якостях галицького стрільця.
До всіх злиднів прилучився ще й брак грошевої готівки. Я малощо не був змушений видати наказ про армійські бони, які вже властиво були надруковані.
У передбаченні можливих боєвих подій Н.К. намітила райони Стрийщини й Станиславівщини, як головні матеріяльні бази (останню також як збройну базу). Сотні вагонів бараболі, зерна й ін. скеровувалися з осередку й правого крила до визначених баз. Усі заходи зводилися до того, щоби принаймні зцементувати те, що малося. Рівночасно рішено також дати боєвим частинам необхідний відпочинок. Для цього уряджено в припіллях Бриґад пункти часового спочинку з лазнями, церквами, розвагами та ін.
Одначе всі наші зусилля йшли намарно. Від дезертирства й хороб армія все меншала. На засіданні окремої комісії я не відмовлявся від заведення найвищої кари в більше широких розмірах, але вважав таку кару надто жорстокою й запропонував старий "козацький звичай". Мені на це не дали остаточної відповіди й тим благословили розвинення гангренозних міязнів. Пізніше життя взяло гору: місцеві команданти, не питаючись наказів, карали винних "по козацькому". Н.К. робила вигляд, немов вона про це нічого не знала.
Закономірність, що панувала в галицькім старшинськім корпусі, і почуття відповідальности за присуд зробили з наших полевих судів апарат, який не відповідав вимогам часу. Скидати все на "ситуацію" не є гідним активного старшини. Коли обставини не сприяють, то мусимо їх витворювати.
Взагалі ті часи були для мене особисто найтяжчими. Теж саме можу сказати за начальника штабу й всіх військових чинників на фронті та в запіллі. Дивитися, як армія, що так довго трималася, все більше й більше підупадала, — було нелегко. Проте ми боролися з цим лихом, бо відчували за собою всіх свідомих українців. Всеж під ударами з трох напрямків ми падали. Коли нема змоги врятувати все, тоді прагнуть заховати принаймні частину, яка може бути підставою нового піднесення, — нового розгорнення сил для рішаючого удару…
Військова нарада в Рівному.Міжтим і по другім боці Збруча військова криза все зростала.
Ставка Головного Отамана в Рівнім скликала нараду вищих командантів. Це була перша подібна нарада. На ній зроблено спробу більш реально підійти до життя, — спробу бодай називати всі річі їх іменами.
Рівне було вщерть переповнене потягами Ставки, Директорії, міністерств, постачання і ріжних штабів. "Залізнодорожна стратегія" дійшла до найвищого розквіту. "Маневруючи" поміж потягами, я врешті знайшов вагон, де — згідно з оповісткою — мала відбуватися нарада під головуванням б. п. Петлюри.
Зібраних можна булоб поділити на дві категорії: військових-фахівців і вояків-політиків. До перших слід віднести ген. Агапієва, ген. Юнакова, полковника Мельника, а до других — ген. Осецького та отамана Оскілка.
Головний Отаман, маючи коло себе військового міністра — лікаря — здається, самого невдалого з усіх міністрів, яких тільки бачила Україна за всі часи визвольної боротьби, — відкрив засідання промовою інформаційного змісту. Треба йому віддати належне: він був на наші відносини добрим промовцем, а до того ще мав гарний голос, що хвилево, покіль звучала його промова, заспокоював збори, — всім ставало якось лекше… Але тільки він скінчив, невмолима дійсність боляче стиснула всім серце… Незручно, без елементарного розуміння справи, лікар-міністр хотів щось доповнити чи зясувати. Присутнім стало зовсім ніяково.
Говорили всі по черзі. Ґен. Осецький забрав чимало часу довгим оповіданням про те, як він своїми турботами — щодо потреб населення і щодо вирішення ріжних господарських питань — підніс настрій мас. Проте було помітно, що він нікого цим не переконав.
Щоби спасти положення, треба було знову поставити на порядок денний старе питання ліквідації одного з фронтів. Усі ходили навколо цього, а ґен. Агапієв звернувся до мене з пропозицією поділитися запасами наших сил з іншими фронтами. Власне в наддніпрянців про сили У.Г.А. була надто перебільшена уява!…
З чим приїхали, — з тим і поїхали. Краще булоб зібрати політичних провідників, бо саме там лежало слабе місце української визвольної боротьби. Можливо, що Головний
